“Три зозулі з поклоном” – новела “майстра художньої деталі” Григора Тютюнника. Лаконічно і тонко автор описує драматичну, але світлу і зворушливу, історію людських почуттів.

Детальний аналіз новели, цитатна характеристика персонажів, скорочений переказ твору – усе в нашому матеріалі. Готуйся до ЗНО разом з нами!

Аналіз твору

Жанр твору:

новела

Присвята твору:

“Присвячено любові всевишній” (незвична присвята – не людині, а високому почуттю, звеличеному в новелі).

Тема новели:

зображення складності людських стосунків через історію нещасливого кохання (любовний трикутник Михайло – Софія – Марфа).

Ідея новели:

Возвеличення любові як високої християнської цінності. Любов у героїв – божий дар, почуття, яке вивищує людину над буденністю, очищує її.

Сюжет новели:

Заміжня Марфа Яркова сильно кохає репресованого Михайла, у якого є дружина Софія і син. Софія розповідає синові історію цього кохання. Михайло засланий у Сибір і більше звідти не повернеться.

Раз на місяць Софії приходить лист від чоловіка. Марфа вмовляє поштаря дати їй потримати листа. Соня знає про кохання Марфи, але не звинувачує її.

Пояснення назви новели “Три зозулі з поклоном”

Назва новели символізує любовний трикутник – три долі головних героїв.

«Три зозулі з поклоном» – це поширене серед українців привітання, з яким зверталися, щоб позбавити мук закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю. Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Як відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме відповіді.

Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.

Сюжет є значною мірою автобіографічним: в образі Михайла автор показав  свого репресованого у 1937 р. батька, оповідач нагадує самого автора в юності.

Композиційні особливості:

• наявність обрамлення (розпитування матері сином) і трьох частин;
• переплетіння голосів Соні, Михайла та їхнього сина;
• зміщення часових площин (хронологічну послідовність подій порушено);
• кожний фрагмент має свого головного героя, але в центрі – образ Марфи.

Характеристика персонажів новели

Персонажі: 

• студент (оповідач),
• його мати Софія,
• чоловік Софії – Михайло,
• поштар дядько Левко,
• Марфа Яркова (дівчина, що кохала Михайла),
• чоловік Марфи – Карпо.

Оповідач

Оповідач – студент, який приїздить у рідне село. Про нього ми не дізнаємося нічого, проте через нього дізнаємося про трагічну історію його родини.

Михайло

Михайло – батько оповідача.

“Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне” (так про Михайла розповідає його дружина Софія).

Михайло гарний не лише зовні, а й духовно: благородний, співчутливий, мудрий. Він знає про пристрасне почуття юної Марфи до нього, дуже переживає через це, більше того, має до Марфи почуття, відчуває глибокий духовний зв’язок (навіть у засланні нібито відчуває, що її душа прилітає до нього), проте для нього все ж важливіше щастя власної родини: дружини й сина.

Михайло репресований, засланий у Сибір (звідти й пише листи до дружини) і більше звідти не повернеться.

Софія

Софія (мати оповідача) – її зовнішність у творі не описано, проте дізнаємося про її вдачу: впевнена, тактовна, співчутлива. Вона не засуджує Марфу, яка кохає її чоловіка, а навпаки, з розумінням ставиться до її почуттів (навіть радить чоловікові, щоб той глянув на Марфу, яка дуже мучиться).

Почуття всередині любовного трикутника складні: Софія й Марфа не ворогують, а співчувають одна одній.

Марфа Яркова

Марфа Яркова – дівчина, що закохалася в Михайла (батька оповідача), чекає листів від нього (хоча ці листи адресовано й не їй, а Софії):

«Прийде до пошти, сяде на порiжку–тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й ряснiй спiдничинi над босими ногами–i сидить, сяє жовтими кучерями з-пiд чорної хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря… Сидить на порiжку i обриває пелюстки на ромашцi, шепочучи: “Є–нема, є–нема, є…”»

В іншому фрагменті описано Марфу в більш пізньому віці, коли вона зустрічає студента-оповідача:

«Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса–колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина…»

Марфа – дуже пристрасна, співчутлива дівчина. Її кохання незвичайне: вона відчуває глибокий духовний зв’язок із Михайлом. Виявляється це навіть у тому, що вона передчуває, коли від нього на пошту приходить лист до родини. У шлюбі зі своїм чоловіком Карпом дівчина почуває себе нещасною.

Карпо

Карпо – чоловік Марфи.

«Товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка».

Карпо має дуже негарну зовнішність, у творі про нього сказано лише, що він «сопе над галушками». Марфа з чоловіком, проживши два роки, «нажилася на сто».

Дядько Левко

Дядько Левко – поштар.

«Височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече».

Цей персонаж відіграє другорядну роль, але саме він приносить листи від Михайла до родини, які відіграють у творі важливу роль.

Сам Левко – гарна, співчутлива людина. Він дає нещасній Марфі потримати листа від Михайла, що дуже тішить дівчину. Він робить це, незважаючи на те, що це є порушенням, за яке його можуть вигнати з роботи.

Скорочений переказ новели

Новела починається тим, що герой-оповідач (студент) виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни.

На ґанку стоїть Марфа Яркова й проводжає юнака очима:

«Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина…»

Хлопець (оповідач) підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни — ті, що його тато садив.

Дома хлопець цілує свою матір, Софію, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться. Мати зітхає й говорить, що тітка Марфа любила його тата Михайла, а він на нього дуже схожий.

Марфа (тоді її за маленький зріст звали “маленькою Марфою”) серцем відчувала, коли від тата надходив лист (тато оповідача перебував у засланні в Сибіру, звідти писав родині листи). Вона ніби відчувала його здалеку, прямувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря.

Коли виходив однорукий поштар – дядько Левко («височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече»), Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка «писемце». Поштар говорив, що немає, а вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.

Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім віддає, дістає дядькові Левку карбованця, щоб випив за здоров’я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.

Хлопець питає в матері, хто їй про це розповів — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Син запитав:

“— І ви на неї сердилися? 

— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе”.

Михайлові було тридцять три роки, а Марфі — дев’ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм чоловіком Карпом і «нажилася за сто».

Тато ж героя-оповідача якось і не старів:

“Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне” (Софія про Михайла).

Востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, заарештованих туди повезли), то його очі вже «не пекли, а тільки сумно голубили».

Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо (чоловік Марфи) в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів:

«Товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка».

Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів’я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав:

“Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”.

Останній лист від тата

Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, «річки синє крило».

Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього «нещасна Марфина душа». Тож хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй «три зозулі з поклоном», як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу.

“Сибір несходиму” було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким:

“Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…”

Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як же вони відчували одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одного чули? У відповідь шумить велика “татова сосна”:

“Тоді б не було тебе…”

Новела “Три зозулі з поклоном” заслуговує на твою увагу і прочитання тексту! Якщо ж у тебе добре розвинена слухова пам’ять або ти хочеш її потренувати чи просто освіжити твір у пам’яті, радимо послухати аудіо запис “Три зозулі з поклоном”. Переконані: твір не залишить тебе байдужим!

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО?Підписуйся на наш канал на Youtube! Там багатеЗНО цікавого :)