Ольга Кобилянська "Valse melancolique": стислий виклад, аналіз твору, характеристика персонажів

Пропонуємо тобі доторкнутися до творчості гірської орлиці - Ольги Кобилянської. Новела "Valse melancolique" нова у програмі ЗНО, та ми впевнені, що вона тобі сподобається і зачепить найтонші струни твоєї душі...

1. Стислий зміст новели "Valse melancolique"

Розповідь ведеться від першої особи. Оповідачка – молода дівчина на ім’я Марта. Вона розповідає про своє ставлення до музики, про те, що не може слухати меланхолійних мелодій, бо вони викликають у неї сум. А от коли звучить жвава музика, Мартине серце так радіє, що вона готова обійняти цілий світ. Любить вона й класичну музику, яку її навчила розуміти одна товаришка, що сама була мов «олицетворена музика».

Мешкали разом три товаришки. Утім, спершу їх було дві: Марта й Ганна – молода художниця, що закінчувала навчання та мріяла поїхати до Італії. Ганна була гарна й талановита, понад усе цінувала мистецтво й мала дуже оригінальні погляди на життя. Марта же мріяла стати вчителькою, тож готувалася до матури (екзамену): вчилась іноземних мов, музики та «прерізних робіт ручних».

Дівчата винаймали дві великі кімнати, елегантно обставлені завдяки Ганні, що походила із заможної родини й мала більші статки, ніж Марта. Між подругами деколи спалахували суперечки, які, втім, швидко згасали, бо великою була приязнь між ними, попри різні погляди на життя й характери. Ганна «панувала» над Мартою, «мов над якою підданою», бо мала сильну волю, але Марту це не гнітило.

Художниця часто торкалась у розмовах теми незалежності жінки, переконувала товаришку, що зовсім не обов’язково виходити заміж, народжувати дітей, адже можна жити, наприклад, лише для мистецтва. Ганнуся запропонувала подрузі план на майбутнє: якщо вони не вийдуть заміж, то візьмуть до себе ще третю компаньйонку й заживуть утрьох: «Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні…»

Випадок змусив дівчат взяти до себе третю компаньйонку значно раніше, ніж вони планували. Господар квартири підняв орендну плату. Ганна впала в розпач. Дівчата обговорювали різні варіанти виходу з ситуації й довго сперечалися, зрештою вирішили запросити до себе третю дівчину, щоб вирішити цю проблему. Компаньйонку викликалася пошукати Марта. На закид Ганнусі, що з неї поганий психолог, дівчина відповіла, що покладатиметься на свою інтуїцію.

Дівчата дали оголошення, що шукають компаньйонку, і чекали.

Якось у грудні служниця принесла візитку. Власницю візитки звали Софія Дорошенко. Дівчата кинулися до служниці розпитувати, як була вбрана незнайомка, який вигляд вона мала. Служниця відповіла, що дівчина була вбрана в усе чорне, негарна, її обличчя було «змарніле, зі смутними очима». Коли ж Ганнуся почула, що майбутня співмешканка питала, чи теплі кімнати, бо має фортеп’ян і не зносить холоду, то обурилася (вона хотіла малювати в тиші, а не «слухати дурних вправ і гам») й заявила, що вона налаштована проти такої кандидатури. У кінці розмови служниця Катерина сказала, що дівчина обіцяла прийти за два дні, аби познайомитись особисто, адже помешкання їй дуже сподобалось.

По обіді Ганнуся пішла кататися на ковзанах, а Марта на урок англійської мови. Тут їй спало на думку розпитати, чи хто не знає Софії Дорошенко. Знали її, як виявилось, одна молода німкеня й один студент. Софія отримала від них позитивні характеристики: дівчина дуже гарна й порядна, чудово грає на фортеп’яні.

Наступного дня Марта побачила Софію на уроці гармонії. Вона сиділа в другому ряді, перед Мартою, й уважно слухала теорію. Марта відчула до дівчини якийсь дивний потяг, неустанно дивилася на неї.

Другого вечора дівчата мовчки сиділи в кімнаті й думали кожна про своє. Ганнуся обурювалася, що не одержала сподіваної стипендії. Марта ж була пригнічена через те, що молодий професор, з яким вона завжди радо розмовляла й до якого відчувала симпатію, сьогодні більше уваги приділяв молодій німкені. Дівчина думала, що сказала б Ганна, дізнавшись про її симпатію до цього професора.

Напевно, насміхалася б, що вона хоче заміж. Ганнуся мала багато залицяльників, проте ні в кого з них не закохувалася. Подруги дуже різнилися: якщо для художниці найголовнішим у житті було мистецтво, то для Марти – любов.

Раптом хтось застукав у двері. То була Софія Дорошенко. Звертаючись до Марти, вона лагідним тоном перепросила, що прийшла так пізно, сказала, що готується вступати до консерваторії й що якби Марта не мала нічого проти того, що вона грає, то вона переселилася б до дівчат уже завтра чи післязавтра. Марта сказала, що вирішить Ганна. Та була налаштована дуже насторожено.

Ганна спитала гостю, чи гарно вона грає, на що та відповіла, що не знає, бо грає «по своїй душі». Намагаючись вийти з незручного становища, Софія сказала, що не хоче нікому заважати своєю музикою, тож не образиться, якщо почує відмову. Вона сказала, що звикла віддавати музиці всі свої сили й почуття, а тут їй би заважав вічний неспокій через думку, що вона псує життя співмешканцям.

Скромна поведінка та душевна тонкість дівчини так сподобалися Ганнусі, що вона запропонувала їй залишитися з ними. Софія дуже зраділа, що знайшла житло й товаришок, одразу ж заплатила за помешкання на три місяці вперед і попрощалася, відмовившись від чаю.

Третього дня Софія переселилася. Речей вона мала небагато. Найкраще, що в неї було, – фортеп’ян: чорний, із дорогого дерева, прикрашений арабесками. Дівчина тішилася, що в їхніх високих покоях інструмент буде прекрасно звучати. Увечері Софія грала етюд Шопена…

Марта помітила, як зблідла під впливом мелодії Ганнуся. Вперше в житті її схвилювало чуже мистецтво, і це було дивом. Коли Софія перестала грати, художниця кинулася до неї зі щирими похвалами, на що артистка тільки скромно всміхнулася.

Софія дуже подобалася дівчатам: була мила й дуже скромна. Всміхалася вона рідко й завше здавалася зануреною в смуток. Про себе розповіла небагато. Батько її був директором великого банку, розорився й помер. Мати дівчини тяжко хворіла, була прикована недугою до крісла й доживала віку при своєму братові, який допомагав грошима й племінниці. Найбільше Софія боялася, що дядько одружиться, і тоді про консерваторію їй доведеться забути.

Ганнуся любила спостерігати за Софією. Художниця, вочевидь, була непоганою психологинею, адже підмічала найдрібніші деталі в поведінці людей і давала їм точну характеристику. Щодо Софії вона дійшла висновку, що та була нервовою натурою, переповненою почуттями, які вона стримувала, а також висловила здогадку, що в Софіїному житті мусило бути якесь нещасливе кохання. Ганна вирішила будь-що довідатись, що за пригода так позначилася на житті Софії.

Дівчата допомагали хворобливій музикантці кожна на свій лад: Ганнуся підбирала їй убори, робила модні зачіски, Марта ж допомагала вирішувати побутові проблеми. Товаришки жили в злагоді, ділилися сумлінно домашньою працею. Коли до Ганни приходили інші дівчата, яких вона вчила малювати, Софія залишала гамірливе товариство, відчуваючи себе зайвою.

Одного дня сталася подія, яка дуже вразила Софію. У будинку навпроти оселилася молода пара: якийсь молодий технік із жінкою. По речах, які вони завозили, було видно, що це люди багаті. Коли Софія їх побачила, то аж змінилася на лиці: на ньому відбилася страшна ненависть. Марта не наважилася спитати, в чому річ, а сама Софія нічого не пояснила, натомість сіла за фортеп’ян і заграла.

Перша частина мелодії була весела, а друга – сповнена шаленого болю й несамовитого смутку. На питання Марти дівчина відповіла, що це меланхолійний вальс, який вона створила сама. Марта так і не наважилася запитати, що ж викликало в Софії таку бурю емоцій.

Одного разу Марта, повернувшись із уроку англійської, почувалася нещасною. Молодий професор, якого вона покохала, зустрічався з німкенею в неї вдома. Дівчина кинулася на диван і заридала. Ганни не було вдома, і Марта відкрила своє горе Софії. Музикантка сказала, що така причина не варта сліз, й порадила дівчині розвивати в собі гордість, єдину зброю жінки, і ніколи не принижуватися перед негідною людиною.

Сховавши голову на коліна Софії, Марта спитала: «Ти любила, музико?» Тоді Софія розповіла трагічну історію свого кохання. Той, кого вона полюбила дуже палко, усією душею, хоч і мав почуття до дівчини, проте злякався її надто сильного почуття й одного дня від’їхав без жодних пояснень, тобто просто втік. У відчаї Софія шукала його там, де звикла бачити, бігала вулицями, розпитуючи перехожих, чи не бачили його. Потім він оженився з іншою – донькою якогось багатого броварника, а тепер, як виявилось, оселився в сусідньому будинку.

Він дуже змінився, «неначе без характеру остався»… Софія додала, що вони ще три рази зустрічалися й чоловік зізнався, що згадує про неї, й сказав, що його переслідує прикре почуття, що він чує її плач. Софія більше не любила нікого у своїм житті, музика стала її єдиною відрадою, єдиним сенсом життя.

Через два дні Софія поїхала до хворої матері. Марта переповіла Ганні історію її кохання. Дівчина була дещо розчарована, бо слухаючи вальс, сподівалася чогось бурхливішого.

Софія повернулася засмученою: її мати лежала дуже хвора. Вона приїхала, щоб попросити в родичів учениць, яким давала уроки музики, дозволу на двотижневу відпустку, адже мусила їхати назад до матері. Наступного разу Софія повернулася швидше, ніж за два тижні. Була бліда й змучена: її мати померла.

Відтоді дівчина жалілася, що не може позбутися якогось смертельного подиху, зігріти змерзлої душі. Ганна намагалася зробити все, аби повернути Софію до життя. Спершу це ніби вдалося: Софія повернулася до музики з подвійним запалом, бо восени мала їхати до Відня, щоб вступати до консерваторії.

…Настав травень.

Ганнуся марила про мандрівку до Рима. Марта тим часом уже стала нареченою професора (як виявилося, даремно ревнувала вона його до молодої німкені: той лише для одного свого товариша «робив рекламу»). Дівчата чекали на прихід Софії, щоб разом прогулятися. Вона повернулася сама не своя, була бліда, як смерть. Зізналася, що отримала листа від дядька. Вона дала прочитати того листа дівчатам. У листі було сказано, що дядько оженився, тож не дасть їй грошей на навчання у Відні. Софія сіла грати свій вальс…

Дівчата плакали, розуміючи, що мрія дівчини розбилася: «Обі знали ми, що одне життя зломилося». Останньою краплею, що остаточно зламала Софію, стала струна, що несподівано обірвалася в її улюбленому інструменті. Софія впала обличчям на струни й зомліла. Вона дістала серцевий удар. Пережитий стрес виявився смертельним. Софія померла

За шість тижнів Ганнуся виїхала до Рима. Повернулася лише за три роки з гарним чорнявим дворічним хлопчиком, але без чоловіка. Вона пояснила Марті, що з батьком її хлопця вони не змогли порозумітися щодо способу життя, тож вона вирішила виховувати сина сама. Софіїн фортеп’ян забрала Марта, на ньому грає тепер її син. Марта й понині не може позбутися думки, що музика позбавила Софію життя, «одною-однісінькою, тоненькою струною вбила її!..»

2. Аналіз твору "Valse melancolique"

Літературний рід – епос.

Жанр – психологічна новела (у творі насамперед відтворено думки та переживання жінок-інтелектуалок).

Деякі літературознавці відносять «Меланхолійний вальс» за жанром до так званої «музичної новели». Провідними засобами зображення переживань персонажів, їхньої емоційної напруги виступають музичні образи та мотиви. Музика передає й загальний меланхолійний настрій твору.

Тематика: зображення долі талановитих жінок-інтелігенток, що присвятили своє життя служінню мистецтву, пошук ними свого життєвого шляху, самовизначення себе як неповторної особистості.

Провідні ідеї: важливість ролі мистецтва та його вплив на людину, на її життя та світовідчуття; важливість захисту жінками власної гідності та права самостійно обирати майбутнє, необхідність повноцінної реалізації жінкою своїх духовних потреб, поваги суспільства до жінки як до особистості.

Ольга Кобилянська

Зауважте! Для розуміння ідейної спрямованості новели потрібно знати, що Ольга Кобилянська захоплювалась ідеями фемінізму й емансипації жінок. Ще у вісімнадцятирічному віці Ольга познайомилась із Софією Окуневською – освіченою дівчиною, що згодом стала першою на Буковині жінкою-лікарем, і Наталею Кобринською – письменницею та громадською діячкою, що боролася за емансипацію жінок, тобто за надання жінкам усіх тих прав, які мали чоловіки.

Провідна ідея феміністичного руху полягає в тому, що в суспільстві домінують чоловіки, і це несправедливо, бо це домінування пов’язане з патріархальними пережитками, стереотипами та упередженнями (наприклад, твердження, що призначенням жінки є винятково виконання ролі дружини та народження й виховання дітей). Феміністки відстоюють рівність із чоловіками в культурному, громадському та приватному житті.

Історія написання твору:

Новелу О. Кобилянської «Valse mélancolique» було опубліковано в 1898 р. у «Літературно-науковому віснику», проте її німецькомовний варіант було написано чотирма роками раніше.

Безпосереднім поштовхом до написання новели стали непрості особисті стосунки письменниці з Осипом Маковеєм, нещасливе кохання до нього. Ольга Кобилянська порівнювала себе з героїнею твору Софією Дорошенко. Про автобіографічність твору мисткиня відверто писала в листі до О. Маковея в 1898 р.: «Прочитали-сьте“Valse mélancolique” і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого».

Цілком можливо, що чоловік відчував докори сумління за її розбите кохання, адже першим твором, який він підготував до друку на посаді редактора «Літературно-наукового вісника», була саме новела «Valse mélancolique».

Ольгу та її героїню Софію поєднує не лише трагічне, нерозділене кохання, але й надзвичайна любов до музики. У сім’ї Ольги Кобилянської дуже любили музику, тому вже у вісім років письменниця, займаючись лише два місяці, змогла освоїти фортепіано й грати мелодії на слух. Письменниця була дуже обдаровано музично.

Серед музичних інструментів, якими вона володіла, можна виокремити фортепіано, дримбу та цитру. Улюбленим композитором Ольги був Фредерик Шопен. Також вона захоплювалася творчістю Моцарта, Мендельсона, Бетховена тощо. Музика мала важливу роль у подальшому творчому розвитку молодої письменниці.

***

Думаємо, тобі буде цікаво подивитися мультики та фільми за творами програми ЗНО! Читай статтю нижче :)

3. Характеристика персонажів новели Ольги Кобилянської "Valse melancolique"

Головні герої: Марта, Ганна, Софія.

Марта – майбутня вчителька.

«Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого» (Марта про себе).

Марта

За характером Марта дуже скромна, лагідна, ніжна, співчутлива, м’яка. Найбільшою радістю для неї є допомогти іншій людині, догодити їй; вона часто відчуває бажання «обійняти цілий світ».

Вона з цікавістю та певним співчуттям вислуховувала «новітні думки», які висловлювала її подруга Ганна, проте не надто їх поділяла: «Я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу “вибраної істоти”…» Марті набагато ближчі традиційні цінності, які її подруга-художниця якраз відкидала: турбота про коханого чоловіка, про власних дітей, про господарство, хоч і необхідність розвиватися духовно, цінувати мистецтво Марта усвідомлювала: «Штука [мистецтво] – то великий чоловік, але я сказала би, що любов – більший». Дуже влучну й глибоку характеристику Марти висловила її подруга Софія:

«Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю… Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі...»

Прототипом Марти, як можна судити з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 6 травня 1898 року, була близька подруга письменниці Ольга Устиянович – добра й любляча товаришка.

Ганна – художниця. «Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною». Ганну дуже любили й шанували товаришки по заняттю та професори, називаючи «улюбленицею долі». Ганна мала дуже привабливу зовнішність:

«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно...»

Ганнуся

Дівчина мала дуже сильний характер, відрізнялася неабиякою волелюбністю, рішуче відстоювала свої своєрідні погляди на життя, при цьому не зважала на те, чи подобаються ці погляди тим, хто її оточує. Їй притаманна певна зверхність, віра у свою вищість, адже вона належала до «артистів», тобто митців, яких уважала «вибраною горсткою суспільності»: «Лише ми одні піддержуємо красу в житті»; «Я – артистка і живу відповідно артистичним законам…».

Ганнуся – феміністка, і в розмовах зі своєю подругою Мартою вона багато разів порушувала тему прав жінок, захищаючи ідею, що жінка не зобов’язана виходити заміж, народжувати дітей, як того вимагають поширені в суспільстві уявлення, а натомість може цілком присвятити себе якийсь вищій діяльності, як-от служінню мистецтву:

«Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [мистецтвом], і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має…»

Своєрідним є ставлення Ганни до чоловіків:

«Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців».

Вона називає любов «байкою», для неї служіння мистецтву набагато важливіше за щастя в особистому житті: «Заглушити в собі той світ [світ мистецтва], щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо…»

Хоч Ганна мала досить складний характер, відрізнялася емоційною неврівноваженістю, вибуховістю, могла згарячу наговорити неприємних речей людям, до яких насправді ставилася добре, у ній все ж здебільшого перемагали доброта й співчуття: «Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра»; «Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад».

Софія – піаністка. У новелі є досить детальні описи її зовнішності та вбрання:

«Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі [зачісці] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [по-античному] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique [античний тип]. В неї чоло й ніс творять одну лінію…»; «Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [риси] якоїсь панськості, певності…» (Марта про Софію, коли побачила її на уроці музичної теорії).

Софія

Софії притаманні певна байдужість до свого вбрання, неохайність, про що свідчать такі деталі як напіввідірвані ґудзики на пальті та подерті рукавички:

«Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто - “товпа”! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!» (Ганна про Софію).

Софія – дуже тонка й складна натура, обдарована музикантка. «Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…» Дівчина була скромна, для неї було важливо не обтяжувати тих, хто її оточує, своєю присутністю, не заважати їм. Її переповнювали сильні переживання, проте вона приховувала їх, постійно стримувала себе:

«Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком». Ганна зробила такий висновок про подругу: «Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур…»

Іноді в словах Софії проривалися надзвичайна пристрасність її натури, екзальтованість:

«Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять!»; «…що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»

На долі дівчини позначилося надзвичайно сильне кохання до одного чоловіка, що виявився негідним її: злякався її надто сильних почуттів і втік, зрадив її, одружившись із дочкою багатія. Відтоді в душі Софії щось зламалося, всі свої почуття вона віддавала лише музиці:

«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху».

Смерть Софії стала наслідком цілої низки ударів долі. Зрада коханого, смерть тяжкохворої матері, одруження дядька та його відмова оплатити омріяне навчання в консерваторії у Відні й нарешті обрив струни на її улюбленому фортепіано – «зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її».

Другорядні персонажі: мати та дядько Софії; чоловік, якого Софія кохала; молодий професор – коханий Марти та ін.

***

Зовсім нещодавно у нас вийшла нова стаття за новим твором із програми ЗНО "Камінний хрест" Василя Стефаника". Докладний зміст із картинками та описом персонажів!

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО? Підписуйся на наш канал на Youtube! Там багатеЗНО цікавого :)

Ольга Кобилянська Меланхолійний вальс Література

Автор допису: Дмитро Заєць

Листопад, 18, 2019


    Коментарів опубліковано: 0