«Майстер корабля» Юрія Яновського на ЗНО: переказ, аналіз, цитатна характеристика персонажів

«Майстер корабля» Юрія Яновського на ЗНО: переказ, аналіз, цитатна характеристика персонажів

29 жовтня 2020 | Дмитро Заєць |
A A A A

Роман «Майстер корабля» Юрія Яновського випускники вважають чи не найскладнішим з програми ЗНО. Так, це досить великий і заплутаний твір, але наша стаття допоможе вам розібратися з найважливішими моментами роману для успішного складання тесту.

Отож, наберіться терпіння - і вперед!

Стислий переказ роману «Майстер корабля»

Розповідь ведеться від першої особи. Сивочолий чоловік, якому понад 70 років. Його самотня квартира, камін, спогади… Дружина вже померла, двоє синів десь далеко. Старший, Майк, – льотчик. Молодший, Генрі, – письменник.

Усі звуть оповідача То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно). Це найвище звання для кінематографіста. Він аналізує, як сьогодні співіснують кіно і театр, йому здається смішним, що раніше сумнівалися, чи кіно – взагалі мистецтво. Принагідно згадує про свіженьку стрічку «Біла пустеля». Це апогей кіномистецтва.

Оповідач розмірковує про старість, життя та смерть, та не час журитися. Він хоче дещо написати, та це не роман, а мемуари. Старий То-Ма-Кі з усміхом поглядає на камін, на якому листівка: дівчина в купальнику й підпис: «Любому з Генуї» (саме про неї далі й піде мова).

Оповідач згадує, яким він був у молоді роки та як уперше потрапив у кіномистецтво. Ми опиняємося в Одесі, куди приїжджає молодий То-Ма-Кі (на кінофабрику). Він оселяється в готелі і перші дні свого перебування в Одесі досліджує місто. Його появу на кінофабриці майже ніхто не помічає.

Одного разу молодий То-Ма-Кі був на виставі, де показували балет за біблійним сюжетом «Йосиф Прекрасний». Чудово й пристрасно танцювала головна героїня – Тайах. Вона йому дуже сподобалася.

На кіностудію приїздить кінорежисер Сев – знімати свій фільм. До цього Сев поставив свою невеличку комедію, «блискуче провалився», але працює й далі.

На самій кіностудії працюють: Директор (колишній моряк, який розставляв міни в місцях, де мали звичку ходити вороги – турки, і сам ледь не підірвався; він стежить, аби студія марно не витрачала гроші й мала добру репутацію); Професор (консультант, відповідальний за декорації; дуже талановита та вимоглива людина, для То-Ма-Кі він стає справжнім другом та наставником; це видатне ім’я в історії архітектури).

Після вистави То-Ма-Кі в готелі знайомиться з головною героїнею – танцівницею Тайах, яка в Місті зараз на гастролях. Білоголова, стрижена, довгонога, загалом стримана та холодна, але коли усміхається, стає наче ближчою до тебе.

Тут дівчина відпочиває від надмірної уваги чоловіків, звикає до людяного ставлення до себе. То-Ма-Кі, Сев і Тайах починають утрьох товаришувати, дівчина вільно поводиться з обома, а Майстра лагідно називає «дружочок».

Одного разу То-Ма-Кі, Сев і Тайах, гуляючи уздовж морського берега, раптом побачили в морі якусь колоду. За неї хтось тримався. То-Ма-Кі з Севом забігли в холодну воду й допомогли чоловікові дістатися берега. Він був живий. Тайах збігала й принесла горілки. Друзі обтирають чоловіка спиртом, намагаються врятувати й привести до тями. Помічають у нього на руці татуювання – якір.

Отож, він – матрос. Звали його Богдан. Сев зауважує, що цей випадок може бути гарною ідеєю для його фільму. Він відвозить Богдана, а То-Ма-Кі з Тайах ідуть гуляти містом. Вони гуляли до вечора, й Тайах запросила То-Ма-Кі до себе в гості.

Дівчина повідомила, що наступного дня їй потрібно буде від’їхати до Італії, до тітки, яка ось-ось помре, і вона хоче якось полегшити їй страждання. Тайах хоче взяти з собою То-Ма-Кі, але він відмовляється.

Наступного ранку в порту була запланована зйомка з масовкою. На корабель сіли діти з дитячого будинку, а також режисер з оператором і апаратурою. «У тебе кіль не з твого посуду, - сказав режисер хазяїнові корабля. – Хай тільки дмухне більший вітер». «Я й у горішній вітер повертався з моря», - запевнив хазяїн.

Режисеру треба було відзняти останню сцену свого фільму: як діти на кораблі радіють сходу сонця. Зрештою, сталася трагедія: вітер нахилив корабель – деякі діти попадали в море. Багатьох витягли, але не всіх…

Тут розповідь про минуле переривається запискою сина То-Ма-Кі – пілота Майка. Він писав, що приїжджав і не застав батька вдома. Він довго чекав на батька, у кімнаті було холодно, тому, щоб розпалити камін, Майк узяв зі столу якусь стару книжку з малюнками кораблів. Також він знайшов на столі батькові мемуари й почав їх читати.

Його дуже захопила історія про Тайах. Він боявся навіть подумати, що то його мати. Йому також дуже сподобалася історія про Богдана, і він згадав, що на бульварі стоїть пам’ятник якомусь моряку, й припустив, що це і є той самий Богдан…

Оповідач знову повертається до розповіді про свою молодість. Врятований Богдан розповідає свою історію. Йому було напророковано втопитися, але досі його все рятували. Він був бунтівником і того разу якраз рятувався після червового бунту. Богдан тоді працював у румунського рибалки. На нього поклала око сестра того рибалки Ганка, і Богдан зробив усе, що мав зробити чоловік у тій ситуації.

Якийсь час йому було добре, але потім Богдан отямився й сказав дівчині, що має дружину. Сказав він про це, коли вони вдвох плавали в човні в морі. Ображена Ганка зіштовхнула його у воду, а сама попливла далі. Богдан вижив.

А до того плив «зайцем» у вугільному відділенні з Коломбо. Звісно, всі там задихнулися. Трупи знайшли та викинули за борт, але Богдан таки вижив. Його знову врятували, й цього разу він потрапив у концентраційний табір на Балканах, де змушений був працювати.

Згодом якийсь полковник сказав, що відвезе усіх полонених додому, узяв їх на якийсь старенький поганенький корабель, але Богдан одразу запідозрив: щось приховує той полковник. Тож розговорився з його 16-річною дочкою. Та розбовкала, що аж ніяк не додому їх везуть, а всіх хлопців продано в армію на південь.

Богдан підняв бунт і разом із хлопцями захопив корабель. Полковнику вдалося втекти на човні, він залишив на кораблі свою доньку, з якою Богдан був знайомий ще до бунту. Вона йому довіряла, бо закохалася в нього. Замість стяга повісили хустку дівчини й налаштувалися пливти додому. Але по дорозі потрапили під обстріл з боку турецького корабля «Ісмет». Довелося стрибати в море.

Дівчина стрибнула, Богдан та інші чоловіки – теж. Корабель затонув. Наступного дня Богдана підібрали рибалки, а дівчина загинула…

Автор наводить листа від Тайах, яка тепер живе в Італії – у Генуї. Вона зізнається, що насправді має чоловіка, та вже нічого до нього не відчуває. Взагалі вона дуже тішиться від щирої дружби з Майстром і згадує, як перед від’їздом вони цілувалися. Розповідає, що на неї задивляються чоловіки. А так – вона ходить на пляж, плаває в морі, лазить по скелях, вечорами ходить у кіно, музеї й театри.

Автор знову переносить нас до Одеси. Таємна кав’ярня на березі моря. У кав’ярні Сев, То-Ма-Кі, Богдан, хазяїн кав’ярні й водночас човна-трамбака, а також гулящі дівчата: Поля, Стелла, Муха – і якийсь рибалка. Усі обговорюють створення нового фільму Сева, зокрема те, як будуватимусь корабель для його зйомок, адже потрібні не якісь там декорації, а справжнісінький корабель.

Сев вирішив за основу сюжету своєї нової картини взяти історію Богдана, але, звісно, переробивши під себе й додавши хепі-енд: наприклад, десь поблизу пропливатиме корабель з морською школою на практиці, і цей корабель порятує половину пасажирів із бригу. Над сценарієм працюють троє: режисер Сев, автор історії Богдан і сценарист То-Ма-Кі. А в Богдана цих історій цілий мішок.

Приміром, колись він ледь не потонув. Його напівживого витягли й продали на піратський корабель, який прямував на острів Пао. Там його примушували працювати й принижували. Найгірше в нього склалися стосунки з якимсь безвухим китайцем. Той був найжорстокіший серед піратів.

В оповідках Богдана було дуже багато червоної землі й червоних людей: яванців та малайців. Та не встиг Богдан розказати всіх своїх історій, як до кав’ярні зайшли міліціонери й забрали його з собою, бо він єдиний серед присутніх був без документів…

Знову читаємо лист від Тайах – із Мілана. Вона каже, що в неї все добре, вона багато подорожує й хоче дещо розповісти То-Ма-Кі. Дівчину просто дістали чоловіки: всі вони так і крутилися довкола неї. Утім, якось на екскурсії Тайах помітила одного вродливого хлопця. Вони домовилися зустрітися біля її будинку ввечері, о шостій тридцять.

Тайах дуже чекала цієї миті, та коли зійшла вниз, зрозуміла, що її годинник відстає на двадцять хвилин. Хлопця ніде не було, Тайах чекала хвилин із двадцять, а потім зрозуміла, що вона накоїла. Вона сказала йому італійською: «аspetti me a дома», вимовивши українське слово «дома» замість потрібного «casa» («чекай мене біля дому»). Він же зрозумів, що треба чекати біля собору Дуомо.

Коли Тайах на таксі приїхала до собору, була вже сьома двадцять, хлопця ніде не була. Пригнічена, вона поїхала додому. Мабуть, так судилося, - вирішила вона. Потім побачила, як біля її будинку їздило таксі з тим хлопцем, та не вибігла до нього.

… До То-Ма-Кі подзвонив Директор і викликав його до себе. Повідомив, що наступного дня відбуватиметься офіційна зустріч між турецьким міністром та радянським комісаром. Турок прибуде на крейсері «Ісмет», і треба зафільмувати цю зустріч, аби долучити до угоди плівку. То-Ма-Кі взяв двох операторів і поїхав зустрічати комісара. Зустріли його й усе успішно відзняли. То-Ма-Кі повернувся на фабрику, щоб віддати плівку в лабораторію.

Після робочого дня та проявлення плівки То-Ма-Кі повертається до кав’ярні для продовження обговорення сценарію. Усі розмови йдуть довкола теми повернення додому, до свого покликання. Тепер слово держить хазяїн закладу.

Він розповідає про свою молодість, про перше кохання й про те, як швидко втратив кохану через її смерть; про те, як пішов до монастиря в гори й залишився там доти, доки не відчув страшенної туги за морем і не повернувся.

Далі заговорила дівчина Поля – про своє дівування, про стосунки з військовополоненим-німцем, який майже щоночі тужив за своєю батьківщиною й одного разу таки втік. Поля заплакала.

Якийсь сп’янілий рибалка почав із неї глузувати, називати її шльондрою. Сев та хазяїн трамбака заступилися за Полю: сказали рибалці вибачитися за свої слова. Той відмовився, і зчинилася бійка. Рибалку відгамселили й викинули геть із закладу.

Повернулися до кав’ярні. Хазяїн трамбака сказав, що в нього на приміті є корабель «Тамара», який, якщо його трохи переробити, підійде для зйомок. При цьому потрібен був не бутафорський корабель, а такий, щоби потім на ньому могли плавати учні морехідної школи. Коли друзі вийшли з кав’ярні, то побачили під дверима чиєсь п’яне тіло. Думали, що це той рибалка, а виявилось, що то Богдан. Його розбудили. Він сказав, що на радощах напився…

Знову треба було фільмувати зустріч радянського комісара й турецького міністра. Витратили триста метрів плівки, але на той час це було не так і багато. Іде детальний опис кіновиробництва, проявлення негативів, розрізання кадрів, монтажу (усе це вручну). Створюється документальний фільм про дружню зустріч представників двох сусідських держав.

Майстер чекає на повернення свого оператора з потрібними кадрами, а той повертається разом з Богданом. Виявляється, хлопці і знімали зустріч посадовців, і окремо робили кадри з крейсером «Ісмет» - уже для їхнього майбутнього фільму (це Сев дуже влучно їм порадив). Тож вийшло зняти й вистріли з «Ісмета», і прапор на затонулому кораблі.

Тайах повертається до міста, а Богдан висловлює То-Ма-Кі свої підозри, що Сев дуже серйозно поклав око на цю дівчину. Вечір знову треба присвятити монтажу, і як це прекрасно, коли всі відчувають дух роботи, працюють понаднормово й натхненно!

Автор милується роботою тогочасної лабораторії – на недосконалому обладнанні, зі старими розчинами, але гуртом – і називає цей процес «полюванням за хвилинами». Картину завершено, і То-Ма-Кі вирушає до Професора, але думає геть не про те.

А Професор наче думки читає. Він одразу подарував То-Ма-Кі статуетку старовинного Будди й приказав: «То їй подаруєте», а також старовинний рукопис китайського корабельного майстра: саме за ним Професор будуватиме корабля для фільму хлопців (тепер стає зрозуміло, яку цінну книжку спалив Майк!)

Допомагати Професорові буде хазяїн трамбака. Розчулений такими розмовами й взаєморозумінням із Професором, То-Ма-Кі йде прогулятися до моря. Уже ніч, і на оповідача нападають. Він дістає ножове поранення в живіт. Звідкись з’являється Богдан, він намагається захистити То-Ма-Кі, але теж падає поранений. Єдине, що встиг зробити То-Ма-Кі, - це вкусити нападника за ногу.

Приходять до тями хлопці тільки в лікарні. За свій порятунок вони мають дякувати Полі: вона їх знайшла й криком розбудила всіх довкола. Швидка приїхала вчасно. Хлопці лежать в одній палаті й розмірковують, хто ж це міг їх підрізати. Богдан стверджує, що то був запальний і ревнивий Сев, але То-Ма-Кі не хоче в це вірити.

За його версією, це був портовий грабіжник. Треба було з’ясувати правду й знайти нападника – шульгу з укусом на руці. Відвідують поранених Тайах та Сев. Сев виявляється шульгою, бо він узяв чайник, щоб налити Богдану води, й тримав його в лівій руці. Утім, То-Ма-Кі й досі не хоче вірити у вину Сева.

Поки поранені одужують, Сев та Тайах у цирку. Чоловік зізнається у своїх почуттях, майже пропонує руку й серце дівчині, але Тайах ігнорує все сказане й відмовляє йому.

Ми знову повертаємося до Міста. Корабель уже майже побудовано. За роботою спостерігає сам Професор. Його помічником стає хазяїн трамбака з кав’ярні, який і порадив узяти за основу «Тамару». Подивитися на роботу прийшла навіть Тайах. Усі теслярі тільки на неї й дивились…

Автор робить ще одну вставку – зауваження від сина-письменника. Генрі прочитав батькові рукописи й порадив у кінці роману поєднати Тайах із Богданом.

… Нарешті бриг спущено на воду. Богдан сідає працювати над «майстром корабля». Це фігура на носі корабля, зазвичай образ якоїсь тварини, яка слугує захисником цього судна. Отож, нарешті назва роману стає зрозумілою.

Богдан стругає й розповідає про своє життя на острові Пао. Його продали туди в команду розбійника-малайця. Богдан змушений працювати там разом з жорстоким безвухим китайцем, а також бігає на побачення з дочкою свого господаря Баджін (з яванської перекладається «білка»: дівчина справді була така ж прудка).

Однієї ночі Богдан бачить, як безвухий китаєць, ображений на господаря, підпалює його човна. Богдан скористався нагодою й помстився за минулі кривди, за побиття й просто викинув того китайця в море… Богдан продовжував працювати над майстром корабля й розповідати свої історії. Аж раптом Тайах сказала, що відчуває запах диму, й вийшла подивитись.

У цей час на корабель підіймається Поля й відразу біжить у трюм. «Я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм», - сказала вона. Скоро чоловіки побачили полум’я й усі разом змогли загасити вогонь…

Минув певний час. Богдан уже майже завершив майстра корабля. Це була жінка, червона яванка, дуже схожа на його Баджін.

Увечері наші герої вирішили влаштувати вечірку на кораблі. Збираються Сев, То-Ма-Кі, Богдан і Тайах. Вони поїли, випили вина. Сев наполягає, аби дівчина обрала одного з двох: чи його, чи сценариста, але Тайах відмовляється від обох і йде на кухню до Богдана. То-Ма-Кі ще більше турбує, чи то правда, що Сев, його друг, напав на нього. «У вас є шрам?» - питає То-Ма-Кі в Сева й закочує його лівий рукав.

Рука була гладкою. Тим часом на корабель прокрадаються двоє незнайомців, один із яких – це той рибалка, якого друзі колись відгамселили у кав’ярні за те, що він ображав їхню подругу Полю. Цей п’яничка хотів помститися, й саме він нападав тоді з ножем на То-Ма-Кі й Богдана, а зараз вирішив довести справу до кінця.

Сев і То-Ма-Кі, однак, у бійці виборюють свій корабель, проганяють злочинців і самі відпливають на човні, залишивши на кораблі Богдана й Тайах.

Автор знову повертається в 1970-ті роки. Він порівнює своїх синів із весною та зимою й досі зберігає інтригу, чи не Тайах часом – їхня мати. То-Ма-Кі виходить на балкон, поки Генрі дочитує мемуари, а по радіотелефону кричить Майк і співає свою пісню про капітана, аби батько почув її мелодію. Знову вся родина разом, і То-Ма-Кі здається, ніби він знову починає жити.

Автор переказу – викладач української мови та літератури Ольга Ряба, джерело – https://youtu.be/qg4NiKNMRxQ

Аналіз роману «Майстер корабля»

Літературний рід

Епос.

Жанр

Роман. Щодо різновиду романної форми «Майстра корабля», можливі різні тлумачення. Твір має виразні ознаки автобіографічного роману (адже оповідь являє собою спогади головного героя, в образі якого автор зобразив самого себе).

Певною мірою його можна назвати й романом ідей, тому що численні філософські роздуми є визначальними для розуміння його змісту. Також «Майстер корабля» у деяких своїх частинах має риси пригодницького роману, бо має гострий, динамічний сюжет.

Також твір уважають першим в українській літературі мариністичним романом. Це різновид роману, де провідною темою є зображення моря, життя й побуту людей, пов'язаних із ним, як-от моряків, мандрівників.

Назва

«Майстер корабля» - це різьблена дерев’яна фігурка на носі корабля, яка є своєрідним оберегом, що вказує, куди плисти, захищає від рифів та заспокоює хвилі. Оскільки корабель у творі в символічному плані може означати українську державу, то «майстер корабля» можна зрозуміти як духовні цінності, які повинна взяти з собою в дорогу українська нація, аби вони захищали її в майбутньому.

Цікаво, що Юрій Яновський розглядав й інші варіанти назви для свого роману. Серед них – «Українське хворе кіно», «Мемуари редактора каторги», «Мемуари старої людини», «Мемуари про море», «Мемуари То-Ма-Кі», «Мемуари голого редактора».

Історія написання

Це перший роман Ю. Яновського. Твір було написано на одному подиху: письменник розпочав роботу 27 листопада 1927 року в Одесі, а за кілька місяців закінчив у Харкові, куди невдовзі переїхав. У 1928 році твір було опубліковано в харківському видавництві “Книгоспілка”.

Цей новаторський та експериментальний роман спричинив обурення радянських ідеологів, що побачили, наскільки він далекий від канонів «соціалістичного реалізму». Не дивно, що митця звинуватили в «біологізмі», «негації соціальності» й «націоналістичному сприйманні».

Автобіографічна основа твору

Навесні 1926 року Юрія Яновського, на той час зовсім «зеленого» літератора, якому не виповнилося й 24 років, автора невеличкої збірки новел «Мамутові бивні» (1925), призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик - Одеської. Для митця Одеса стала тоді справжнім одкровенням.

Строкатий світ кіно, екзотика приморського міста, численні друзі: Олександр Довженко й Ісак Бабель, Василь Кричевський і Юрій Тютюнник, Амвросій Бучма й балерина Іта Пензо…

Попри редакторські клопоти, Яновський за півтора року написав цілу низку творів. Проте наприкінці літа 1927 року над його головою нависли хмари. 20 серпня за розпорядженням голови правління ВУФКУ Олександра Шуба його було звільнено з посади за «абсолютне незнання кінематографії», «псування картин своїм монтажем», а також «складання гумористичних написів, чужих радянському духові».

Цей досвід роботи на кінофабриці й надихнув письменника на створення «Майстра корабля» (за: Панченко В. Утрачений голос - http://m.tyzhden.ua/History/30363). В основу сюжету роману покладено зйомки незавершеного фільму О. Довженка «Повстання мертвих».

Місце дії

Основне місце дії – Одеса (у творі її названо Містом). Водночас події, згадувані в розповідях та листах героїв, відбуваються на острові Ява, в Румунії, Італії тощо.

Час дії

У творі дві часові площини. У ролі сьогодення, з висоти якого старий То-Ма-Кі дивиться на свої далекі молоді роки, виступають 1970-ті роки (враховуючи, що твір написано в 1920-х роках, зрозуміло, що зображення 70-х років – це футуристична спроба зазирнути в майбутнє, передбачити його), а в ролі минулого, події якого згадуються, - 1920-ті роки (час молодості То-Ма-Кі й самого митця).

Композиція

Оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді – мемуарів сімдесятилітнього То-Ма-Кі про його роботу, пов’язану з кіномистецтвом. Оповідь переривається історіями інших героїв (поданих у формі своєрідних «вставних новел», де розповідається про їхнє життя, у ролі оповідачів часто виступають самі персонажі, або листів цих персонажів до То-Ма-Кі).

Письменник постійно зміщує різні часові й просторові площини. Твір має 19 розділів.

Епіграфи

1) «Забирайте же с собою в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, — забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!...» (М. Гоголь «Мертві душі»).

Цей епіграф показує внутрішній діалог між двома іпостасями оповідача (у молодому й старому віці), його настанову не нехтувати найкращими душевними поривами юності.

2) Nеіn! hіег hаt еs kеіnе Not:

Schwarze Madchen, weibes Brot!

Morgen in ein ander Stadtchen:

Schwarzes Brot und weibe Madchen.

J.W. Goethe

(Ні! Він має такі проблеми:

Чорні дівчата, білий хліб!

Ранок в іншому місті:

Чорний хліб і білі дівчата.

(Й-В. Гете «Солдатська втіха»)).

Ці поетичні рядки Гете, вочевидь, відображають буремний дух солдатських мандрів, швидку зміну краєвидів, враження від екзотики далеких країв та любовних пригод. Цей епіграф, мабуть, натякає на історію одного з героїв – моряка Богдана, який подорожував далекими країнами й мав багато любовних пригод.

3) But the standing toast that pleased me most

Was, "The wind that blows, the ship that goes,

And the lass that loves a sailor!"

C. Dibdin

(Але належний тост, який мене найбільше порадував

Був: "Вітер, що дме, корабель, який іде,

І леді, що любить моряка!"

(Ч. Дібдін)).

Уривок із вірша британського поета й композитора Чарльза Дібдіна, що здобув визнання як автор морських пісень, можливо, є ілюстрацію до епізоду роману, коли герої спускають на воду свій бриг і розділяють святкову трапезу на його борту, а також алюзією на долю Богдана й Тайах.

4) O navis, referent in mare te novi Fluctus? (Horatius)

(О кораблю, вже знов хвиля несе тебе в море?) (Горацій, «До республіки»).

У своїй оді Горацій в образі пошкодженого бурею корабля показує виснажену громадянськими війнами Римську Республіку. Можливо, Ю. Яновський цим епіграфом натякав на жорстокі випробування, яких зазнала Україна за радянської доби.

Тема

Показ натхненної праці українських кінематографістів на Одеській кінофабриці; змалювання романтики морських просторів; творення нової української культури та ін.

Ідея

Оспівування молодості, життєлюбства, краси й творчості, необхідність творення якісно нової української культури.

Проблематика

Людина й творчість; сенс життя; культура української нації; зародження й становлення українського кіно; роль жінки в житті митця тощо.

Літературний напрям

Неоромантизм (стильова течія модернізму).

Цитатні характеристики персонажів роману

Основні персонажі: То-Ма-Кі, його сини: Майк та Генрі, Сев, Тайах, Директор, Професор, Богдан, Баджін, хазяїн трамбака, Поля.

То-Ма-Кі

То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) – кінематографіст та письменник. Це людина похилого віку, що багато пережила в житті та хоче поділитися своїми спогадами й міркуваннями про сутність життя:

«Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили… Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені — за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза»; «То-Ма-Кі — це звуть так мене — Товариш Майстер Кіно — найвище звання для кінематографіста».

У юності – художній редактор кінофабрики (прототип То-Ма-Кі – сам Юрій Яновський):

«Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати. Ці відомості трохи показують характер нового редактора» (То-Ма-Кі про себе в молоді роки);

«Моя скромна фігура в шкіряній куртці, без рогових окулярів та перістої кепі — справила враження лише на той легіон псів, що обсипав блохами всю фабрику» (про появу на кінофабриці).

Йому притаманні любов до мандрів, сміливість, неординарне творче мислення, широкі та неупереджені погляди на життя. Головне в житті для То-Ма-Кі – це його творчі знахідки, мистецькі відкриття, сам процес напруженої інтелектуальної роботи. Хоч він і називає себе «людиною без ідеалів», проте його можна назвати ідеалістом, що все життя присвячує українській культурі, яку навіть називає «своєю нареченою»: «І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит… Культура нації — звуть її».

Майк

Майк – старший син То-Ма-Кі, пілот.

«Тепер старший син відбуває повітряні рейси Оде — Індія. Я іноді дістаю від нього привітання з дороги. І разом з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. «Тату, — гукає він мені, — я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височінь. Ось мене вкрила росою хмара. Привіт тобі, тату!»»

За характером Майк дуже емоційний, енергійний, непосидючий, товариський: «У кані горить огонь. Од нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотності. Навіть у своїй кабіні я проробив віконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мої на ричагах, а язик бовтається біля пасажирки» (Майк про себе); «Ти балакучий і цікавий, як сорока. Нехай ти футболіст і пілот, але нащо ж стільці трощити?.. Майку, хоч ти й руйнуєш стільці і палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти можеш летіти. На твої руки можна здатися цілком. Коли я летів з тобою, я захлинався від гордості, що ти мій брат» (Генрі, інший син То-Ма-Кі).

До батька Майк відчуває сильну прив’язаність: «От би я хотів тебе обняти! Може б, і ти полетів зі мною, сивенький? Полетів би, полетів, я знаю тебе».

Майк написав листа То-Ма-Кі, у якому поділився своїми враженнями про батькові спогади, які він прочитав, та записав «Пісню капітанів». VIII розділ «Майстра корабля» являє собою цей лист.

Генрі

Генрі – молодший син То-Ма-Кі, письменник:

«Потім я дістаю звістку від мого молодшого сина, чиє народження щільно зв'язалося із смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини».

«Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі… Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з'являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха».

Генрі дуже любить мандри. Він – дуже тонка, обдарована людина. У його ставленні до батька відчуваються любов та захват: «Ти ліг спати, тату, вікно твоє розкрите, безліч усього залітає на крилах ночі до мене. Я бачу спокійне чоло, білу твою голову і покладені поверх ковдри руки. Мені хочеться поцілувати їх, але це нагадує мені смерть і прощання. Я уявляю собі сни там, під сивим волоссям. Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переробили руки…»

Генрі пише батькові листа, у якому висловлює свої думки щодо мемуарів То-Ма-Кі, враження про зображених там людей, зокрема Богдана й Тайах, а також ділиться власним віршем про паруси, який просить додати до корабельного журналу (цей лист наведено в XVI розділі роману).

Сев

Сев (Сашко Енергійний Веселий) – кінорежисер, близький друг То-Ма-Кі: «Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину».

Сев – рішуча й енергійна людина, закохана в життя. Він не боїться помилок, бо вони дають безцінний досвід: «Любий Сев, — кортить мені казати, — я пам'ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості, що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що є попереду й є навкруги, — він не бачить» (То-Ма-Кі).

Яскравою ілюстрацією характеру Сева є його відповідь на питання То-Ма-Кі про провал його картини: «Іще й як провалив! З музикою й барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі. — Зате я тепер не провалю й не злякаюсь».

Сев – справжня людина мистецтва, своїй праці він віддається не шкодуючи себе: «— В неділю моя голова найбільше працює, — говорить Сев. — Я за неділю багато придумаю кадрів для картини. Нікуди я не поспішаю, ніхто мене не викликає на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний».

Прототипом Сева був Олександр Довженко (з 1926 року працював режисером на Одеській кінофабриці).

Тайах

Тайах – балерина в оперному театрі Міста. То-Ма-Кі вперше побачив цю жінку, коли вона виконувала роль фараонової дружини Тайах: «Його бачить Тайах — фараонова дружина. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить із групою наперед. Танцюють усі, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвідченість. Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Йосифа й до захопленого театру. Перші хвилини я не думаю ні про віщо. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою…» (Тайах – дружина єгипетського фараона Аменхотепа III, матір фараона Ехнатона й свекруха знаменитої Ніфертіті).

«Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилася на мене… З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі» (То-Ма-Кі зустрів Тайах у високого режисера);

«Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами».

Тайах вельми швидко зблизилася з То-Ма-Кі й Севом, і вони утворили своєрідний трикутник: «Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою».

Тайах сильно змінилася, коли стала жити в Місті, її розпусне життя лишилося в минулому: «Вона, — казали її подруги, — змінила свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до всього забороненого — десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах».

Сев сказав про неї: «Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя».

Сама Тайах зазначила, підкресливши благотворний уплив дружби з То-Ма-Кі та Севом на неї: «Я така жадібна до всього… Я, мабуть, вродилася авантурницею. Батько мій італієць, мати слов'янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно й сміятися з того, що сонце світить і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене на світі»;

«Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові. Я забула, як я була маленькою дівчинкою і потім стрункою юнкою…»

Тайах геть по-різному поводилася в колі незнайомих людей та серед друзів, з якими була більш щирою. «Вона не любила танцювати і танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих, їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості».

Одна з рис цієї молодої жінки – надзвичайна любов до мандрів та пригод: «Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою й наївною. Мені хочеться завше бути в вагоні поїзда».

У житті Тайах було багато таємниць. Зокрема, не зовсім ясними виглядають її стосунки з чоловіком: «Ти пам'ятаєш мене в Місті? Я тоді дуже любила свого мужа й завше посилала йому привіт на Північ, лягаючи спати. І ніхто не знав цього. Я пустувала й робила дурниці, але тільки через те, що мені було тяжко. Ти знаєш про всі мої дурниці. Я не вміла опанувати себе тоді. Але все минає. Мені соромно писати, але в мене — теж минуло… Я одержала листа від чоловіка. Я не в силі передати тобі й краплини тієї уваги й ніжності, які там є. Я хочу розбудити в собі щось і — не можу» (з листа Тайах до То-Ма-Кі).

Незвичайну особистість Тайах тонко відчув та схарактеризував Генрі: «Дівчина — одна на мільйони. Це авантурниця з ніг до голови. Вона тонко все відчуває, знає життя, зазнала жорстоких днів, і це її піднесло й підносить далі. Скрізь шукає людей з прозорими, а не скляними очима. Падає, піднімається, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною, як дівчина, може жорстоко карати й стріляти. Листа з Мілана вона написала так гаряче, як кинулася б в обійми і як загубила б свідомість. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безліч узорів життя. Таких листів не пише жінка двох за свій вік. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квітку».

Загалом образ Тайах можна схарактеризувати як образ сильної духом і волелюбної жінки, що самостійно шукає своє місце в житті.

Прототипом її була Іта Пензо (1906–1992) — радянська актриса й балерина, італійка за походженням. Вона подобалася Довженкові та Яновському, працювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років, знялася в низці фільмів, згодом була репресована.

Директор

Директор кінофабрики: «Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки не пішов командувати полком проти поляків. Це було в час війн сорокових років. Тоді ж він і поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж він не написав мені нічого? Я не можу цьому вірити. Його, певно, пригріла земля Варшави»;

«Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо, коли він служив у флоті, саме була війна, вихід в інші моря охороняли турки, і їхній крейсер "Ісмет" навівав жах і збуджував паніку у флоті»;

«Пам'ять у нього гарна — кожне слово в голові».

Директор, який раніше був моряком, - це приклад досвідченої й мужньої людини, що заслужила неабиякий авторитет серед працівників кінофабрики. До нього всі прислухалися.

В образі Директора легко впізнати Павла Нечесу (1891–1969) — українського організатора кіновиробництва. Був заступником директора Ялтинської (1922–1923), директором Одеської й Київської кінофабрик (1925–1930). Павло Нечеса – унікальна постать в історії українського кіно. Це той винятковий випадок, коли людина, здавалось би, надто далека від мистецтва, змогла усвідомити завдання, які ставлять перед собою митці.

У кінематограф Нечеса потрапив майже випадково. Керівництво ВУФКУ, в розпорядження якого було направлено колишнього матроса й героя громадянської війни після поранення, вирішило відрядити його на Ялтинську кінофабрику, де він мав і працювати, і лікуватися після численних поранень. Під час директорства П. Нечеси в Одесі було поставлено цілу низку картин, які увійшли до «золотого» фонду українського кіно.

Професор

Професор – архітектор та художник, знавець старовини, запрошений як консультант на кінофабрику. «Ім'я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві — пензель. Як зробити краще форму для пап'є-маше й як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим, як з мішків швидко мати гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори і подібні візерунки з'явилися швидко в меблі на ринках Міста — і мали добрий попит».

Це образ справжнього майстра своєї справи, дуже ерудованої, тямущої й при цьому скромної людини.

Прототипом був Василь Кричевський (1872–1952) — український маляр, графік й архітектор, перший ректор Державної академії мистецтв у Києві. Керував мистецькою частиною під час виробництва фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється» і «Звенигора» на Одеській кінофабриці (1925–1927).

Богдан

Богдан – матрос, що став другом То-Ма-Кі. У нього закохалася Тайах. Його викинуло море, й То-Ма-Кі з Севом урятували його: «Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали з рота в нього пісок і траву — доки він, нарешті, прийшов до пам'яті, його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив кілька слів ніби румунською мовою й знов загубив пам'ять. Ми почали кутати його в піджаки. Він розплющив каламутні очі, й ми злякалися — такі вони в нього були сині. Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є — цей бурлака з моря».

У романі є такий опис зовнішності Богдана: «Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями»;

«Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника».

Життя цього «бурлаки з моря» було сповнене багатьох карколомних пригод, що розпочалися, ще коли Богдан був дитиною: «Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши — вмерла. Мене поклали у ночви — обмити гріхи. Сліпі мої очі витерли мокрою солоною пелюшкою та повивачем. Кілька крапель солі посолили купіль: у перше купання я обзнайомився з солоною водою. Далі я спробував утонути, бо сусідка відвернулася до моєї доброї матері. Потім ціле своє життя я невпинно топився. Після ночов я спробував загинути в калюжі, коли вже вивчився плавати навсидячки по землі й заглядав до калюжі, як до дзеркала. Школярем — я тонув у криниці, куди я заліз був видирати горобині яйця й горобенят. Далі — я побудував собі на степовому ставку пліт з очерету й заходився пекти посеред ставка картоплю на тій крихті землі, яку я взяв на пліт. Мій корабель ізгорів, а я знову тонув.

Утік я з солдатами, що були в нас на маневрах, і опинився з ними в місті на великій річці. Це вже я був підлітком. Швидко казка кажеться, та не швидко діло робиться — проплавав я на річці, підмітаючи пароплави й чистячи картоплю, з рік. І добився нарешті до моря. Воно війнуло перед моїми очима, ніби синім шлейфом сукні. Паруси налипли до нього, як метелики до капусти, і я пішов за ним, мов за своєю молодою.

Зробився я моряком. Плавав я на піввантажному пароплаві юнгою і хлопцем на все. Сьогодні чистив скла в ліхтарях, назавтра мене призначали до бункера перегортати вугілля, ще через день — я слідкував за плитою в куховара, мив посуд і одержував такі ляпаси, що в мене й тепер дзвенять вуха… » (Богдан про себе). Богдан багато разів ризикував життям: «… мені знову доведеться колись топитися, бо так сказав на острові Пао малаєць з одстреленим носом. За його словами, мені на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано примушували виконувати це віщування. Щоразу я оживав. Через це — моя розповідь на три чверті буде розповіддю про те, як я тонув і як мене рятували. У мене перетрушені й пересолені вже всі кишки, і, коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра. Я спостеріг, що такі мої пригоди завжди траплялися тоді, коли я починав революцію, бунт або протестував проти несправедливості».

Богдан є прикладом сильної та рішучої людини, дещо прямолінійної, звиклої до випробувань долі, неабиякого оптиміста й життєлюба. Доволі влучну характеристику йому дав Генрі: «Це неймовірний оптиміст. Він належить до тих людей, з якими всі одвічні питання спрощуються до розмірів однієї фрази. Народження чи смерть — вони сприймають так примітивно, що це зовсім не стає для людини на перше місце і не затуляє бадьорості й радості. За такими людьми мимоволі йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цілому, в нещасті знаходять радість, у болі — чують натхнення, в страхові — знають сміх. Їх натовп висуває наперед…».

Прототипом Богдана був Григорій Гричер (1883–1945) — український кінорежисер і сценарист. Працював на Одеській, Київській та Ташкентській кіностудіях. Учасник Першої та Другої світової війни.

Поля

Поля – дівчина, з якою То-Ма-Кі й Сев познайомилися в кав’ярні. «Поля виглядала дійсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка і бліда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квіткою. Лише голос у неї був хрипкий від горілки й тютюну».

Поля – щира й емоційна дівчина, яка ніяк не могла забути своє давнє кохання. Коли вона була зовсім молодою, до неї став залицятися вродливий німець-військовополонений, вона відповіла взаємністю. Щастю закоханих заважало те, що цей чоловік, «інтелігент і аристократ», не міг подолати тугу за своєю батьківщиною. Врешті-решт, він утік від Полі й повернувся до Німеччини (цю історію розповідає сама Поля, розділ XII).

Хазяїн трамбака

Хазяїн трамбака – досвідчений моряк. Брав участь в обговоренні сюжету майбутнього фільму й допомагав будувати корабель для зйомок: «Хазяїн трамбака — неофіційний помічник Професора. Він мацає кожну дрібницю, нюхає кожний шмат дерева, як їжу, і ніби виростає разом із кораблем…»

У XII розділі він розповідає історію свого життя. Його перша кохана померла: їздила з батьком по контрабанду, і її хтось підстрелив уночі. Після цього певний час жив у Горньому монастирі, та втік, бо не міг жити без моря, яке називав своєю батьківщиною.

«Ви обійдіть усе узбережжя: і Козлов, і Кафу, і турецькі береги, ба навіть і Олешки — і запитайте в кожного: хто був на березі паном років так... із тридцять тому? Побожуся, що це буде моє ім'я. Я тоді не чув жодної під собою землі, ніби скрізь був пух або саме повітря. Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати і пропонувати свої кучері кожній красивій дівчині узбережжя для розчісування, куйовдження й інших дурниць. Мене завше цілували в очі, щоб я загубив дорогу до іншого серця, яке мене ще не цілувало зовсім. Та я потакав кожній, пануючи над усіма» (хазяїн трамбака в молодості).

Баджін

Баджін – 14-річна дівчина, дочка малайця з острова Пао та яванки; стала першою коханою Богдана, коли йому було 16 років: «дівчина, що мала характер батька і красу матері»; «Звали її Баджін — так називають яванці вивірку. Вона була й справді рухлива й поворотка, як вивірка. Тільки я її називав «матта-апі», що значить — «вогненні очі». Це не було перебільшення: очі розбишацькі, жовті, як у «мачана» (тигра), мала дівчина… «Тудун» — капелюшок із пальмового листя лежав на її «конде» — вузлі волосся на голові. Легенький «сарон» покривав її стегна, на яких була ще «ка-хін» — спідниця, що дуже подібна до шароварів. У руці вона тримала «рампе» — квіти магнолії і тримала їх так, ніби не квіти то були, а золотий «пайон» (парасоля) — найвища ознака благородства».

Попри свій юний вік, Баджін почувалася зовсім дорослою й жартувала з Богдана. Баджін була дуже смілива, не боялася небезпек.

(Богдан вирізьбив саме її фігурку, коли робив «майстра корабля» для фільму: «Під бугшпритом дівчина — бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло всім вітрам»).

Другорядні персонажі

Дружина То-Ма-Кі: «Дружина моя була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю — цих синів. І хто мені дужче радісний чи любий — не знаю».

«У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком». Дружина оповідача померла під час народження молодшого сина. Про неї у творі фактично нічого не розповідається.

Михайль — поет, працював на кінофабриці. «Михайль – мій колишній метр. А загалом — він ватажок лівих поетів нашої Країни. Футурист, що йому завше бракувало якоїсь дрібниці, щоб бути повним. Я його любив, коли когось цікавить моє ставлення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром він поїхав у відпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всі режисерські групи».

Прототип – відомий український поет Михайль Семенко.

Комісар закордонних справ: «Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п'ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно — завше однаково — посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ — цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль…»

Малаєць – моряк і морський розбійник; хазяїн, у якого Богдан працював на острові Пао; батько Баджін: «Наш хазяїн — був природжений моряк». «Малаєць — хижий і старий морський розбишака»; «Поміж них малаєць видається чорнявим жуком. Він меткий, швидкий, очі вузенькі, як щілини, говорить багато, рухається проворно, добрий купець і сміливий розбійник…»

Полковник, що супроводжував людей з концентраційного табору (серед них був і Богдан), проданих в армію, та його дочка:

«З ним була дочка — чорна, як сім галок, їй було років шістнадцять».

«Моя фантазія розчулила дівчинку. Вона була некрасива і нерозумна. На неї ніхто, очевидно, не звертав уваги, і тепер вона цілком була під владою незвичного. Серце в неї, вже здібне до любові, вперше завмирало під ніжною опуклістю грудей, та в ній усе ще було від дівчинки» (закохалася в Богдана й загинула у воді).

Румунський рибалка, у якого працював Богдан, та його сестра Ганка: «рижа і гнучка, як чорт. її очі могли просвердлити залізо. А на мене вона дивилася і ніби вся блищала» (вродлива жінка, що закохалася в Богдана, й наполегливо добивалася взаємності).


Ну як, здолали цей твір? Насправді, «Майстер корабля» - це захопливий роман, який заслуговує на сучасну екранізацію. Погоджуєтеся?


Яновський ЗНО Епос Література

Коментарів: 0