Остап Вишня “Моя автобіографія”: коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ!

A A A A

На черзі ще один твір Остапа Вишні з програми ЗНО – усмішка “Моя автобіографія”. В гумористичній манері автор розповідає про своє народження, виховання, навчання і, врешті, про становлення свого письменницького таланту.

Ми підготували для тебе коротку довідку про автора, скорочений переказ та аналіз твору!

Коротко про автора

Справжнє ім’я – Павло Губенко.

Письменник-гуморист.

За популярність його прозвали «королем українського тиражу». Через особливості тематики творів його названо «поетом полювання».

Засновник жанру «усмішка» в українській літературі:

Усмішка – особливий різновид гуморески, поєднання побутових замальовок із авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Аналіз твору

Рік написання:

1927

Літературний рід:

епос

Жанр:

усмішка, гумореска

Тема:

розповідь про батьків, дитинство, навчання й формування світогляду письменника.

Ідея:

висвітлити в дотепній, гумористичній формі фактори, які впливають на формування митця.

Композиція:

3 розділи:

1 розділ – народження Остапа Вишні, його дитинство;

2 і 3 розділи – навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.

Проблеми:

формування митця;
пошана до старших;
повага до вчителів;
відповідальність письменника за свою працю.

Особливості усмішки “Моя автобіографія”:

У назві гуморески “Моя автобіографія” використано тавтологію.
У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої особи.

Скорочений переказ

Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати десь 10 років казала синові, що його

«витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».

Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось.

Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник. Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь незвичайні події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку:

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: як він упав із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.

Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів:

«Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»

До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині. Закінчив школу, став фельдшером.

А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками:

«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить».

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати:

«Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони. А з 1921 року працював у газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».