“Залізний острів” – новела з роману “Тронка” Олеся Гончара. Пропонуємо до вашої уваги аналіз твору, характеристику персонажів, скорочений переказ! Новела має відкритий фінал, з якого ми так і не дізнаємося, як складається доля головних героїв. Проте у нашій статті ви все ж знайдете відповідь, чи вдалось Тоні та Віталику врятуватись із “залізного острова”.

Аналіз твору “Залізний острів”

Жанр твору “Залізний острів”:

новела (із роману в новелах «Тронка», 1963 р.)

Роман «Тронка» складається з дванадцяти новел («Ти — літай», «Азбука Морзе», «Червона торпеда», «Лукія, голова робіткому», «Мамайчуки», «Передчуття океану»,«Пікетажистка»,«Капітан Дорошенко», «Залізний острів»,«Тут багато неба», «Полігон (Історія однієї любові)» та «Тронка»).

Хоча в «Тронці» відсутній єдиний сюжет, новели пов’язані спільністю проблематики, героями, що діють здебільшого в кількох новелах. Дія роману відбувається в Україні, у таврійських степах. Тронка — металевий дзвіночок, який вішають на шию вівцям.

У новелах, об’єднаних у роман, часто діє спільний головний герой, епізодичні персонажі також переходять з новели в новелу. Цілісність твору досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв’язки однієї новели відбувається в межах іншої) тощо. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється на новелу як сюжетний елемент роману, його епізод.

Тема новели “Залізний острів”:

зображення краси й сили першого юнацького кохання, а також небезпеки для людства, яку несуть у собі війна та зброя.

Події в новелі відбуваються протягом лише однієї доби.

Провідні мотиви новели “Залізний острів”

Ідейний зміст новели широкий. Він охоплює і філософські роздуми про вічні проблеми: життя і смерть, обов’язок та відповідальність перед іншими людьми, мету та сенс існування людини, і протиставлення невмирущої краси природи та сили кохання неприродності «залізного острова», миру й праці — воєнній загрозі, світлої радості життя — безглуздій смерті.

Особливості твору “Залізний острів”

Новелу «Залізний острів» ще називають твором-засторогою, адже й гуманістичні цінності, й саме життя людини часто опиняються під загрозою з боку цивілізаційних процесів, зокрема через гонитву озброєнь, змагання між потужними країнами. Страшну загрозу війни, яка може знищити людство, у творі символізує покинутий військовий корабель, що служить полігоном для нічних бомбардувань.

Цікавою особливістю новели є її відкритий фінал, з якого ми так і не дізнаємося, чи врятуються Тоня та Віталик, як складеться їхня подальша доля (проте в «Тронці», останній, дванадцятій, частині роману, розповідається, що юні герої таки врятувалися: Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні та відправили за ними катер).

Основні персонажі новели “Залізний острів”:

Тоня Горпищенко, Віталик.

Другорядні персонажі новели “Залізний острів”:

Лукія Назарівна (матір Віталика), тато Тоні, дядько Сухомлин та ін.

У «Залізному острові» поглиблюється ледь намічена в попередніх новелах роману характеристика героїв, яких бачимо тепер уже не десятикласниками, а молодими людьми, які роблять перші кроки в самостійному житті. У скрутній ситуації вони не впадають у відчай, а прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї гідності, своїх почуттів.

Тоня

Олесь Гончар, змальовуючи образ Тоні, підкреслює не лише її вроду, але й добре та чуйне серце. У таборі вона просто зачарувала дітей своїми вигадками, веселою вдачею, голосом, схожим на дзвіночок.

Тоня щиро покохала скромного радиста Віталика, насамперед за чисту, поетичну душу, за справді чоловічу наполегливість, майстерність, розум, прямоту:

«В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмінні, в роботі, в здібностях, і якщо тільки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов’ю»;

«… з цієї віри в нього, в його здібності й зародилось ще в школі її почуття до Віталика. Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював, який розум у нього чіпкий та бистрий, в трудні хвилини на виручку цілому класові приходила його догадливість, блиск його думки, його тямущість».

І хоча саме через прикру неуважність Віталія, який відволікся та не зміг добре прив’язати човна, вони потрапили в жахливу ситуацію на «залізному острові», Тоня не звинувачує коханого ні в чому, й навпаки, навіть вважає себе винною, бо, мовляв, це через неї хлопець наразився на небезпеку, а вона не втримала, не застерегла:

«Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж із таких скромняг виростають ті, що стають потім відомими, роблять великі відкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цій скруті він став ще дорожчий для неї, ніжність до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душі через край…»

Віталик

Віталик постає цілком гідним почуттів дівчини. Веселий та дотепний, талановитий і водночас скромний та самокритичний, під час небезпечної ситуації він проявляє себе з якнайкращого боку. Так, він насамперед картає себе за необачність:

«Він, він винен в усьому! І нема тобі виправдань, не шукай їх. Підбив, заманив Тоню, яка з своєю любов’ю так довірливо пішла за тобою, а ти… Куди ти її завів? В пастку, в смертельну пастку завів, не сказавши дівчині всієї правди, не застерігши, що її тут жде».

У мить усмідомлення, що шансів на порятунок украй мало, парубка пригнічує почуття провини перед матір’ю:

«При самій згадці про матір душа Віталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, і завтра не буде, і, може, не буде й ніколи! Як він непрощенне завинив перед нею! Виплаче очі за сином. Уява малює її розбитою горем, зістареною, самотньою… Ось як вчинив з нею він, її надія, її опора»

Віталика мучить усвідомлення невиконаного обов’язку в житті:

«Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, а всі оті будовані й незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе…»

Хлопець роздумує про причини лиха, що сталося з ним і Тонею. Та маючи перед очима як взірець справжніх людей, які вчили його жити й боротися, не розгублюватися перед труднощами, юнак не здається:

«Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихід. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школі, це чув він безліч разів, про це стільки читав…»

Дещо поглиблює образи закоханих порівняння їх із першими людьми, описаними в Біблії, — Адамом та Євою. Як і Адам та Єва, вони, за припущенням Віталика, занапастили себе через «звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого». Вони самотні на цьому «залізному острові», наче перші люди. Таке враження підсилюється й порівнянням їх з «останніми дітьми землі», з «сиротами людства».

Другорядні персонажі

Про другорядних персонажів із новели ми не дізнаємося майже нічого, хіба що зі спогадів Тоні можна зробити певні висновки про її батька:

«Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадці про батька, про його запальність та гостру, гоноровиту вдачу. Який він безстрашний та веселий стає, коли вип’є чарку, як усіх критикує, не супереч тоді йому, все викаже після довгої чабанської мовчанки… А в душі його є щось поетичне. Згадуються їй і пісні його напідпитку, і посаджені зіркою тополі, і ота його чудернацька звичка надівати Петриків льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цілу ніч біля отари. “Тіло зсихається, а дух бунтує”,— так сказала якось Демидиха про нього, і такий він і є, її тато»

Скорочений переказ новели “Залізний острів”

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному з мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку.

Люди в ньому веселі, а особливо серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками, і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, але вміє всякого приструнити. Тоня завжди в оточенні дітлахів, бо вміє їх зацікавити: розповідає про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо немає чого, тому вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.

Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що вона чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її додому. Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її коханий, радист Віталик, чергує на радіовузлі. Відлучатися йому не можна, тож вона сама прийде.

Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.

Уранці його мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом — до моря. Дівчина міцно обіймає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде. Нарешті — море. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.

Хлопець і дівчина сміються, купаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич – дядько Сухомлин, якому хлопець часто допомагав  смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду.

Дядька не було, і юнак почував себе майже господарем. Закохані раптом вирішили попливти на дядьковому човні до покинутого військового корабля, що виднівся на горизонті. Багато хлопців уже плавали туди, і Віталик теж: добували свинець і всякі там радіодрібнички.

Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно: Тоня ніколи так далеко не запливала.Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. З похиленої високої щогли звисають якісь проводи. Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від нього віє запустінням.

Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу, але одразу ж затанцювала босими ногами: залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. Її охопило гостре відчуття: хотілося сміятися, кричати так, щоб усі почули!

«Їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»

Тоні все було цікаво: і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам’явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає: можна через необережність зірватися вниз.

Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася: «Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною здогадкою…» Далеко від них гойдався їхній човник, що, вочевидь, відв’язався від корабля. А коли Віталій, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й ринувся був до борту, щоб кинутися вплав за човном навздогін, Тоня схопила його за руку: “Не смій! Не доженеш! Утонеш!”. І таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавання навряд чи б наздогнав…

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть: залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно: як він міг, погано прив’язавши човен, завести дівчину в смертельну пастку, де їх чекають не лише неминучі спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків?

Тоня теж картала себе: як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку? Їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом…

Віталик думав, як їм урятуватися. Вирішив уранці обстежити двигуни: раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його зненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь «ніжне, голубляче», материнське почуття до нього.

Недаремно вона обрала Віталика, якого ще зі шкільних років вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття: «Як вона хотіла б зберегти його для днів завтрашніх, для всього того, що він міг би здійснити, винайти, відкрити!»

Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тоню, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж їм іще тут бути? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як фронтові льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах…

Зажеврів схід сонця, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом: буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води… А поки що “ці двійко, що на судні, …сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства”.

Кінцівка інтригує, чи не так?  Добре, що зі статті Дмитра ми дізнались, що юні герої все ж знайшли порятунок (але це сталось вже в іншій новелі роману “Тронка”). Віталик за допомогою скельця добув вогонь і запалив одяг, цей сигнал помітили на полігоні. Хлопець і дівчина зуміли вибратися з “залізного острова”