Повість Івана Франка «Захар Беркут» - це надзвичайний історичний твір про патріотизм, незламність та відважну боротьбу з ворогом. Пропонуємо тобі сьогодні детально проаналізувати одну з найпопулярніших повістей в українській літературі!

Статтю проілюстровано фото з офіційної сторінки фільму «Захар Беркут» (2019) в Інстаграмі.

Сюжет повісті «Захар Беркут»

I

У Тухольщині, що в Карпатах, князь Данило Галицький подарував бояринові Тугарові Вовкові величезні полонини й ціле пригір’я Зелеменя. Навесні 1241 року, відсвяткувавши початок життя в нових володіннях, Вовк разом зі своїми гістьми-боярами та слугами вирушив на велике полювання на ведмедів. То була дуже небезпечна справа. Тому люди дивувалися, що дочка Тугара Мирослава насмілилася також вирушити на лови.

Мирослава була незвичайною дівчиною. Дуже вродлива, з добрим серцем, у сміливості вона не мала рівних серед ровесниць. Мирослава одразу при народженні втратила матір, виховувалася нянькою, що привчила її до всякої ручної роботи, а підрісши, дівчина постійно супроводжувала батька, який навчив її володіти зброєю.

«От дівчина! Тій не жаль бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!», - захоплювалися сміливицею тухольці.

Головне лежбище ведмедів було на пригірку, відділеному страшними нетрями та вкритому поваленими бурею деревами. Туди й прямував Тугар Вовк, якому тухольці дали в провідники розважливого й сміливого парубка Максима Беркута – сина місцевого старця-бесідника Захара.

Коли перед ловцями постала перешкода – купа звалищ, «мов висока башта», вони пішли в обхід, а Мирослава стала сміливо видиратися нагору, та порохнява смерека зламалася під нею, й дівчина провалилася й опинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами. Мирослава, опинившись у страшній небезпеці, затрубила в ріг, кличучи на допомогу.

Списом вона поранила ведмедицю, проте не смертельно, і розлючена тварина накинулася на дівчину. У вирішальну мить Максим Беркут ударом списа поранив ведмедицю. Мирослава сокирою розрубала голову тварини. Мирослава гаряче стисла руку рятівника, Максим стиснув її руку у відповідь, і в ту мить у серцях обох молодих людей спалахнуло почуття. Тугар Вовк, хоч і важко йому, гордому бояринові, було дякувати простому мужикові, подякував Максимові за порятунок доньки й пообіцяв, що не забуде цей учинок.

Максим обіцяв провести товариство лісовою стежкою до Тухлі.

II

Максим Беркут привів Тугара Вовка й Мирославу та все товариство мисливців до тухольської долини. Тухля – то велике стародавнє село, розташоване серед гір, у просторій долині, оточеній з усіх боків скелями, схожій на величезний котел. Сюди водоспадом упадав гірський потік. Це була майже неприступна гірська криївка, що зберігала своє вільне, старовинне громадське життя, непідвладна нікому.

З гордістю Максим показував викутий у скелі прохід, над виготовленням якого працювали тухольці.

Боярин почав розпитувати Максима про те, чи правда, що Захар Беркут має велику владу над місцевою громадою. Максим сказав, що влади над громадою не має ніхто, бо вона сама собі влада. Утім, Захар мав у громаді великий авторитет, і як ніхто вмів говорити на громадській раді, тож громада прислухалася до його думки.

Тоді Тугар спитав Максима, чи це його батько намовляє тухольців проти нього та князя Данила. На це парубок відповів, що то неправда, бо вся громада гнівається на Вовка, що присвоїв громадський ліс та полонину, не спитавши тухольців. Тугар обурився й сказав, що той ліс і полонину йому дарував князь.За словами Максима, Захар заспокоював громаду й радив дочекатися громадського суду.

Посеред села Тугарові з товариством зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися біля кожного двору й запрошували на копу (громадські збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю. Максим розповів про ці збори докладніше й попросив Тугара прийти на них, на справедливий суд громади. Мирослава підтримала прохання парубка.

Врешті, з великою неохотою (через зневагу до простих мужиків-«смердів»), Вовк погодився прийти подивитися на копу. У тіснині, де замикалася тухольська котловина, Тугар і Мирослава побачили величезний кам’яний стовп. То була місцева святиня – Сторож. Максим розповів легенду про нього.

Колись, дуже давно, на місці села було величезне озеро, яким володіла богиня смерті Морана. Озеро було закляте: у ньому не було нічого живого. Одного разу цар велетнів посварився з Мораною, розбив скелю біля озера й розвалив стіну, через що вся вода з озера виплила й втратила чарівну силу. Уся околиця ожила. Розлючена богиня смерті перетворила царя на камінь. Той камінь став охоронцем долини.

За пророцтвом, коли Морана збере свою силу, щоб завоювати Тухольщину, Сторож упаде на неї й знищить…

Максим наважився попросити боярина віддати Мирославу за нього. Тугар надзвичайно обурився:

«І ти, підлий хамів роде, смієш рівняти себе зо мною?.. Моя донька може вибирати собі жениха між найпершими і найславнішими молодцями в краю, а я мав би дати її тобі, смердові, до твого тухольського гнізда, де би вона зів’яла, зсохла і пропала в нужді!»

Максим вирішив, що йому нема на що більше сподіватися. Та Мирослава сказала батькові, що клянеться перед сонцем, що вийде за Максима, й поцілувала парубка. Бояринові від подиву відібрало мову…

III

За селом Тухлею стояла величезна липа. Біля неї було місце зборів тухольського віча. На другий день після боярського полювання тухольці зійшлися на громадську нараду.

Мов стародавній дуб-велетень, стояв Захар Беркут – сивий понад 90-літній старець, найстарший у тухольській громаді, батько вісьмох синів – і з радістю дивився на свою громаду, якій присвятив усе життя. Сімдесят років тому Захар, бувши ще молодим парубком, мріяв навчитися лікувати рани й для цього вибрався в далеку дорогу. Три роки він провів у горах на Коломийщині, у скитського старця-монаха на ім’я Акинтій, що довгі часи жив на Афонській горі. Акинтій чудово вмів лікувати рани й взяв Захара в учні.

Потім Захар Беркут відвідав багато різних міст, був і в Києві, і в Галичі, набув значного досвіду. Він повернувся з мандрівки не лише лікарем, а й громадянином, який знав, що потрібно для щастя його Тухольщини, і вмів навчити інших. Завдяки старанням Захара в його селі встановилося справжнє народовладдя:

«Громада була для себе і суддею, і впорядником у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа – громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри [приміщення для зберігання зерна] та стодолистояли завсіди отвором для потребуючих…»

Кожен дорослий громадянин (і чоловік, і жінка) мав право голосу на зборах громади, а вирішальний голос мали старійшини.

На таке життя жадібними очима дивилися князі та бояри, що чекали часу війни як слушної нагоди захопити владу у свої руки й знищити ненависні громадські порядки. Утім, боярські зазіхання довгий час оминали Тухольщину, аж доки туди не заїхав Тугар Вовк і не почав будувати свій дім над Тухольською дорогою. Боярин мав грамоту від князя Данила на місцеві землі й ліси.

Поступово боярин почав намагатися прибрати Тухольщину до рук: боярські слуги захопили громадську полонину, а також шматок найкращого лісу. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння тухольців, став наказ Тугара прив’язати тухольського лісничого, схопленого в загарбаному лісі, до дерева та бити різками ледь не до смерті. Після цього багато тухольців зажадало вигнати Вовка з громадянських земель, а дім його зруйнувати, та Захар Беркут зауважив, що насамперед слід викликати боярина на громадський суд.

Нарешті Вовк – у повному рицарському обладунку та в супроводі озброєних слуг – прибув на віче. Між Захаром та Тугаром спалахнула гостра суперечка. Боярин поводився зверхньо, покликаючись на те, що князь Данило призначив його начальником Тухольщини й дав йому тухольські землі в нагороду за вірну службу. Вовк закликав тухольців скоритися:

«Усі ми – власність князя… Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче».

Проте Беркут відповів, що тухольці не визнають над собою жодного пана, а їхні права походять від їхніх пращурів. До того ж, князя не можна вважати справедливим, бо він не захищає тухольців, а навпаки, кривдить їх, даючи їхню землю боярину, що поводиться, як розбійник. Тухольці добивалися, аби Вовк визнав їхнє право на власну землю.

Через наближення дуже небезпечного ворога – монгольської орди, що вже захопила багато руських земель, Тугар Вовк запропонував об’єднати зусилля та обрати його воєводою Тухлі. Мовляв, він відважний боєць, що брав участь у двадцятьох битвах, зокрема й проти монголів над Калкою, де був поранений й потрапив у неволю.

Беркут спитав громаду, чи є в ній хтось, хто може свідчити за чи проти Тугара. Вийшов один сильно покалічений чоловік – Митько на прізвисько Вояк. Він сам брав участь у тій битві проти монголів й потрапив у полон, а врятувавшись, довго блукав по Русі, поки не оселився в Тухлі, де його поважали за рани та чесний характер. Митько сказав, що він служив якраз у дружині Тугара й має проти нього страшне свідчення. Але чоловік устиг сказати тільки «Він зра…» й упав, бо його зарубав сокирою Вовк.

За словами Захара Беркута, цим боярин підтвердив свою вину. Громада вирішила прогнати його й розвалити його дім. Тоді Вовк покинув зібрання. А для виконання рішення про зруйнування його дому громада обрала десятьох молодців, серед яких був і Максим.

IV

Вузькою гірською стежкою їхало двоє вершників: Тугар Вовк та Мирослава. Дівчина розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини. Аж раптом вони зупинилися посеред широкої стрийської долини, залитої морем пожеж. У долині виднілися довгі ряди наметів. То був табір монголів.

Тугар зізнався, що це його союзники «проти тих проклятих смердів і їх громадівства» (тобто тухольців). Попри всі благання доньки боярин не відступив від свого лихого наміру. Військо монголів очолював Пета. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською мовою, та побачивши, з якою пошаною до нього ставляться монголи, здогадалася, що Тугар знається з ворогами рідної землі вже давно і що правдивими виявилися чутки про те, що він у битві на Калці зрадив Русь, виказавши монголам план битви, складений князями. Розпачу Мирослави не було меж!

Воєначальник Пета запросив Тугара до свого шатра на воєнну нараду. Тугар сказав, що попри прийняту серед монголів заборону на перебування жінок у військовому таборі був вимушений взяти з собою доньку й просить дозволити їй залишитися в таборі на ніч і наступний день, поки він не знайде для неї безпечного місця. Пета дав дозвіл і подарував Мирославі золотий перстень князя Мстислава, здобутий в битві на Калці. Цей перстень давав право без перешкод заходити та виходити.

Мирославу відвели до окремого шатра, а Тугар залишився з монгольськими очільниками. Військо Пети шукало проходу через Карпати, рухаючись до Угорщини, яку монгольський хан прагнув підкорити. Боярин пообіцяв провести частину війська (10 тисяч вояків), яку зголосився очолити Бурунда, Тухольським шляхом.

Мирослава здогадалася, що батько хотів видати шлях через Тухлю, щоб помститися її жителям, і рвалася до Тухлі, щоб попередити Максима про небезпеку, але Тугар умовив дівчину лишитися в таборі, твердо пообіцявши зберегти Максимове життя.

V

З важким серцем ішов Максим Беркут разом із ватагою тухольських молодців на виконання волі громади – зруйнувати дім Тугара Вовка: не хотілося йому боротися з батьком коханої! Утім, Тугара вдома не було, а його дружинники битися не схотіли й перейшли на бік тухольців. Вони запросили прибулих до бенкету.

Раділи тухольці недовго. Раптом на них напали монголи. Вони оточили будинок. На чолі головного відділу нападників був Тугар Вовк. Тухольці билися, як леви, проте монголів було набагато більше. Усі тухольські воїни загинули, лише Максима за вказівкою Вовка не вбили. Його взяли в полон та закували в залізні пута.

VI

Захарові Беркутові наснилося, що священний камінь Сторож зрушив із місця та впав на нього. Старця гнітило якесь тяжке передчуття…

У Тухлі дізналися про бій біля боярського дому. Захар вирішив, що Максим загинув. Тухольці зібралися на нараду щодо протидії монголам. Думки присутніх розійшлися. Захар сказав, що недостатньо просто відбити напад на село – потрібно розбити ворогів, щоб вони не знищили інші села.

Тим часом до Тухлі прибули помічники – три загони озброєної молоді. Їх прислали сусідні руські громади. А ще на коні приїхав якийсь гість у монгольському кожусі. Виявилося, що це була Мирослава. Вона повідомила, що Максим не загинув, а потрапив у полон. Вона попросила Захара взяти її собі за дочку, бо вона відмовлялася від свого батька, що став зрадником. Також дівчина передала пораду Максима – покинути село в долині й повиносити з нього всі запаси й худобу, піднятися в гори, а коли монголи прийдуть, впустити їх у кітловину, щоб відрізати їм вихід та винищити. Громада одностайно пристала на цю пораду й далі діяла згідно з нею.

Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, а коли спробували вийти з тісної котловини, їх зустріли засіки тухольців. На монголів градом посипалося каміння, яке кидали тухольці. Камінням було повністю завалено прохід, викуваний у скелі. Загарбники намагалися забратися по скелях, але тухольці дали гідну відсіч. Бурунда зрозумів, що його військо опинилося в пастці. Не тямлячись від люті, з голою шаблею він кинувся на Тугара Вовка:

«Подвійний зраднику – се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!»

Бурунда сказав, що Тугар мусить знайти вихід з цієї пастки, а інакше йому буде непереливки. Монголи вирішили спалити село, аби знищити все, що могло б слугувати прикриттям і допомогою тухольцям під час імовірного нічного нападу, й ночувати просто неба.

Тугар Вовк зрозумів, наскільки скрутним стало його становище, й став шукати вихід. Йому спало на думку обміняти бранця Максима на вільний вихід монгольського війська. Вовк відчував, що «гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров», натомість з’явилося співчуття й захоплення мужністю й незламністю парубка. У розмовах із Максимом боярин намагався добитися його приязні, схилити на свій бік, зокрема в справі обміну на прохід для монголів.

До табору пробралася Мирослава. Побачивши її, Максим знову відчув любов до життя. Вона розповіла парубкові про спосіб знищення монголів, який вигадав його батько, й запропонувала втекти, перевдягнувшись у її одяг та використавши її золотий перстень-перепустку, проте Максим не схотів, побоюючись, що монголи, дізнавшись про те, що Мирослава випустила його, не пошкодують її.

VII

Тугар Вовк разом з дочкою вирушив на переговори до тухольських старійшин. Він передав їм пропозицію Бурунди розвалити засіки й випустити монголів із долини, а натомість отримати живим і здоровим Максима. Деякі зі старців воліли би пристати на це, проте Захар виступив проти, оскільки згода випустити монголів обернулася би страшним лихом для сусідів тухольців, які надіслали своїх вояків на оборону Тухлі:

«…міняти одного хлопця за руїну наших сусідів се була б ганьба, була б зрада».

Тож тухольці відкинули пропозицію ворогів.

Мирослава благала батька не повертатися до монголів, а залишитися разом із тухольцями, та він не погодився.

Тухольські майстри завершили виготовлення машин із дерева для метання каміння (навчила їх цього Мирослава, яка бачила такі машини на мурах Галича). Але головну надію старий Беркут покладав на силу води. Вся громада пішла до священного каменя Сторожа й повалила його. Тухольці побудували стіну з каміння – зі Сторожем в основі. Ця стіна загородила вихід воді гірського потоку.

Тепер вода мала збиратися в долині й затопити військо монголів.

VIII

Знаючи про план тухольців затопити ворогів, Максим вирішив перехитрити монголів, аби врятуватися. Він сказав Тугарові, що знає таємний вихід із котловини й може вивести монголів. Боярин дуже здивувався, йому не вірилося, що Максим здатен на зраду. Він залюбки прийняв пропозицію й наказав зняти з хлопця ланцюги.

Максим зумисне довго шукав лаз – підземний тунель. Лише коли води із загородженого потоку набралося достатньо багато, молодий Беркут показав вихід. Було вже пізно: вода залила й цей прохід. Бурунда сказав, що, хоч Максим і виконав свою обіцянку, його не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.

Коли монголи кинулися до вивозу, аби прорватися, у них полетіло градом каміння, кидане тухольськими машинами для метання. Вода все прибувала, позбавляючи монголів надії на порятунок і сіючи серед них паніку.

Вороже військо почало будувати майданчики з каміння, що кидали тухольці, щоб потім урятуватися на них. Але коли долина вщерть заповнилася водою, це не допомагало: купи каміння могли вмістити лише невеличке число монголів. Одні вороги тонули, інші вбивали одне одного, борючись за місце на купах каміння. Становище монголів стало безвихідним.

IX

Тухольці рубали ялини, до пнів прив’язували важке каміння – виготовляли своєрідні тарани й пускали за течією, щоб ті розбивали купи каміння, на яких стояли монголи. Потім позв’язували плоти, на них стали сміливі лучники й попливли добивати монголів. Силу монголів було зломлено, усі вони загинули. На найбільшій купі залишилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.

Тугар запропонував тухольцям випустити монголів, що залишилися, з долини в обмін на життя Максима. Бурунда заніс свою сокиру над головою парубка.

Старі тухольці хотіли погодитися випустити загарбників, та Захар сказав, що між ними є їхній воєвода, який прагнутиме помсти й приведе на Тухольщину нове військо:

«Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!»

Старий Беркут не зглянувся навіть на благання Мирослави. Натомість він спрямував на ворогів величезний камінь з метальної машини. Бурунда замахнувся сокирою на Максима, але Тугар Вовк відрубав його руку мечем. Максим ударив Бурунду головою й плечима так, що той втратив рівновагу й упав у воду, потягнувши з собою й Максима. Наступної миті величезний камінь упав на ворогів. Він Бурундового війська не лишилося й сліду…

Максим урятувався. Вийшовши на берег, він кинувся до батька, а потім до Мирослави, що знепритомніла. Отямившись, вона запитала, де її батько. Максим відповів:

«Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі й злі діла. Молімося, щоб добрі переважили».

Захар Беркут відчув, що настав час помирати. Він благословив щасливих Максима й Мирославу й звернувся з прощальною напутньою промовою до тухольців.

За його словами, запорукою перемоги є згуртованість та дружність громади. Старий Беркут передрік, що для нашого народу настануть погані часи, він потрапить у неволю до чужинців, але рано чи пізно прийде щасливий час відродження, коли народ згадає громадське життя своїх предків. Захар сказав своє останнє слово, глянув на сонце – і його не стало.

… Давнє громадянство давно забуте. Та чи не час нам відродити його?

Аналіз повісті «Захар Беркут»

Літературний рід

Епос

Жанр

Історична повість

Історична основа твору

У 40-х рр. ХІІІ ст. монголо-татарські орди, очолювані внуком Чингісхана Батиєм, захопивши Київ, прямували через Карпати в Угорщину. Батий вогнем і мечем знищував землі Галицької Русі, але її мешканці мужньо чинили опір загарбникам.

Деякі відомості про вторгнення монголів у Русь, їхній перехід через Карпати Франко взяв із Галицько-Волинського літопису. Утім, історичних даних бракувало, тому письменник використав народні перекази й легенди про боротьбу з монголами. Зокрема, в народному переказі, записаному М. Гасинцем із Закарпаття, розповідається про один із епізодів тієї боротьби:

«Русини підрубали дерева, наклали в купи каміння і воду перегородили. Коли татари йшли в той глибокий звор, тоги люди ті підрубані дерева, каміння і воду пустили за одним свистом…».

Цей переказ було вплетено в сюжет повісті.

У творі поєднано певні історичні моменти й вигадані образи та події. Сам І. Франко зазначив у передмові до повісті:

«В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.)».

Більшість персонажів – не історичні особи, а вигадані автором. Водночас при описі місцевості Франко дотримувався історичної достовірності. Село Тухля, про яке пише І. Франко, існує насправді. Воно розташоване недалеко від м. Стрия на Львівщині. Збереглися народні перекази про походження його назви.

В одному з них назва пов’язується із загибеллю багатьох ординців, від яких по всій околиці йшов поганий (тухлий) запах. Утім, події, описані в повісті, відбулися не там, де тепер розташоване село, а, як стверджує автор, «... у стін могутнього Зелеменя» (гора на північному сході від сучасної Тухлі).

Підзаголовок

«Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці»

Епіграф

«Дела давно минувших дней, // Преданья старины глубокой…» - слова з поеми «Руслан і Людмила» (1817—1820) Олександра Пушкіна. Являють собою перекладену Пушкіним цитату з поеми Джеймса Макферсона «Картон» (1765), приписаної легендарному давньокельтському бардові Оссіану.

Тема

Боротьба громад Карпатської Русі проти монгольських завойовників під час навали на західноруські землі в 1241 р.

Ідея

Піднесення мужності, патріотизму, згуртованості громади в боротьбі з ворогом; засудження зрадництва, жадоби влади й збагачення.

Історія написання

Повість написано восени 1882 року. Франкові тоді було 26 років. В травні 1882 р. в листі до свого приятеля Івана Білея письменник розповів про задум написати історичну повість:

«Думка в мене була — написати повість по-німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?».

Пришвидшив реалізацію цього задуму літературний тематичний конкурс, оголошений у вересні 1882 року львівським часописом «Зоря». В його умовах було зазначено, що тему слід було «брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди…». Як винагороду переможцеві журнал обіцяв «платити за лист печаті по 20—25 з[олотих] р[инських]».

Успіх дав би змогу пом’якшити матеріальну скруту, що тоді дуже дошкуляла митцеві. Жив він тоді в рідному селі Нагуєвичах. Упродовж півтора місяця (1 жовтня-15 листопада) Франко працював над текстом. У 1883 році він отримав премію за «Захара Беркута». Повість було надруковано в журнальному форматі в 9 номерах «Зорі» за 1883 рік. Того ж року її видало окремою книжкою Наукове товариство імені Т. Шевченка.

Літературний стиль

Романтизм

Цитатні характеристики персонажів

Основні персонажі:

• Захар Беркут,
• його син Максим,
• Тугар Вовк,
• його дочка Мирослава.

Захар Беркут

Захар Беркут – старійшина громади тухольців, бесідник (той, хто виступає на зборах, промовець), духовний лідер та лікар.

«… се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, … був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, - та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки – се була його робота… А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки… лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут» .

Захар усе життя присвятив служінню інтересам громади:

«Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро і хосен [користь] інших, а поперед усього громади. Громада – то був його світ, то була ціль його життя».

У селі його дуже поважали за самовіддану працю, за мудрі поради.

Це ідеалізований образ мудрого народного провідника, для якого громадські інтереси й цінності завжди важать більше за особисті. Саме тому він, дуже люблячи свого наймолодшого сина, відмовлявся заради його порятунку випустити з пастки військо монголів.

Ось деякі промовисті репліки старого Беркута, що характеризують його погляди на життя та цінності:

«Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт»; «Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому помітуватися [нехтувати] добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове»; «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».

Максим

Максим – наймолодший син Захара, молодий парубок. Ось так він описаний у творі:

«...перший удалець на всю тухольську верховину», «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом», мав «хороше, сонцем опалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице».

Максим мужній та сміливий, розумний, винахідливий та розсудливий:

«Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних».

Максим – гідний син свого батька, для нього так само інтереси громади були понад усе. Найвища цінність для парубка – це свобода:

«Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» (Максим Тугарові Вовкові);

«Що моє життя!.. Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть».

Максим усім серцем полюбив Мирославу – дочку боярина, що є завзятим ворогом тухольців і зрадником, і відчував сильні душевні муки через необхідність боротися проти батька коханої.

Тугар Вовк

Тугар Вовк – боярин.

«… мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати»;

«мужчина вже в літах, був у рицарськім строю, в зброї, з мечем і топором, з шоломом на голові і з списом, прип’ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге і густе, сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки… не могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву і якоїсь сліпої завзятості, що щохвиля розливався по ньому то їдким, прикрим сміхом, то понурою хмарою…».

Тугарові притаманні такі негативні риси, як гординя, упевненість у власній обраності та вищості над «простими мужиками», безмежна жадоба влади та збагачення. Через надмірні амбіції та в корисливих цілях боярин перейшов на бік монголів і став зрадником свого народу. Утім, цей образ не можна назвати однозначно негативним. Протягом твору в душі Тугара змагаються зло та добро. Він усвідомив безперспективність союзу з загарбниками та моральну вищість тухольців:

«Тепер же він чув виразно, що щось мов крига тає в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настільки глухе на голос сумління, щоб не признати сього».

Мирослава

Мирослава – дочка Тугара Вовка. Красуня з надзвичайно добрим і ніжним серцем і водночас дуже сильна та смілива:

«Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце… Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання в її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух… І чим більші труднощі їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось у ній у … дивну, чаруючу гармонію…»;

«молода, гарна дівчина, одіта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на голові, що не міг вмістити в собі її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечі у неї перевішений був лук з турового рога і сагайдак зо стрілами. Її чорні, палкі очі ластівками літали довкола...»

Основною рисою її характеру є рішучість. Полюбивши Максима, дівчина твердо вирішує бути з ним попри величезний спротив батька. Мирослава перейшла на бік тухольців, життєві цінності яких поділяла, будучи патріоткою:

«Нехай і так, щоми нещасливі – а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під плотом!» (Мирослава до батька).

Утім, любов до батька продовжувала жити в її серці навіть попри його зраду.

Другорядні персонажі:

• Митько Вояк,
• матір Мирослави,
• Пета,
• Бурунда,
• монах Акинтій та ін.

Митько Вояк

Митько Вояк – дружинник Тугара Вовка, що взяв участь у битві на Калці, а згодом оселився в Тухлі:

«Нестарий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами… своєю одною рукою вмів плести скусні коші і знав багато пісень та оповідань про далекі краї», в Тухлі його любили за «його чесний, веселий характер».

Матір Мирослави

Матір Мирослави –

«в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум’яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом та безмірною любов’ю в ясних очах».

Пета

Пета – головний начальник відділу монгольського війська.

«Чоловічок літ коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими, малими, мов мишачими, очима».

Досвідчений і вправний полководець.

Бурунда

Бурунда – один із монгольських начальників.

«Мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкуру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно-смілий і кровожадний войовник».

Бурунда вирізнявся особливою войовничістю та жорстокістю.

Сподіваємося, що ця стаття допомогла тобі краще зрозуміти сюжет повісті «Захар Беркут» і ближче познайомитися з головними героями твору. До речі, у програмі ЗНО є ще дві повісті, прочитай про них за посиланнями: