«Наталка Полтавка» Івана Котляревського – це перша драма нової української літератури. Опрацюйте цей твір з нами, прочитавши аналіз «Наталки Полтавки» і проаналізувавши персонажів твору з цитатами!
Коротко про твір «Наталка Полтавка»
Тема «Наталки Полтавки»
Розлука дівчини (Наталки) з коханим-бідняком (Петром) та плани одруження з немилим багачем (возним Тетерваковським).
Жанр «Наталки Полтавки»
«Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма.
Однак сам автор, Іван Котляревський, так визначив жанр твору: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень.
«Наталка Полтавка» – це перший драматичний твір, написаний новою українською мовою.
Стиль «Наталки Полтавки»
Твору притаманні певні елементи сентименталізму, що розвивався на той час у літературі:
- звернення до людських почуттів
- змалювання їхньої сили й глибини
- кінцівка: Возний відмовляється від Наталки.
Характеристика персонажів твору «Наталка Полтавка»
«Наталка Полтавка» стала першою в українській драматургії правдивою п’єсою з народного життя. І. Котляревський яскраво показав у ній типи народних характерів і за допомогою суто побутового конфлікту розкрив деякі соціальні відносини, образи чиновників, селян, бурлаків.
Образи п’єси надзвичайно колоритні і яскраві. Важко обрати серед них якийсь один — найколоритніший. Тому ми спробуємо коротко розглянути найголовніші образи твору, щоб виділити серед них найцікавіший.
Наталка Полтавка
Головною героїнею твору є українська дівчина Наталка Полтавка, яка є, власне, уособленням народного жіночого ідеалу. Наталка ніжна й вірна в коханні, з повагою ставиться до старших, поважає свою матір, намагається полегшити її життя. У скрутну хвилину дівчина навіть погоджується на самопожертву заради блага матері.
Усі інші персонажі характеризують дівчину тільки з найкращого боку. Так, про неї говорять:
«Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, й матір на світі держить»
Наталка рішуча й смілива, коли їй доводиться відстоювати своє кохання, боротися за нього. І вона спроможна домогтися свого, адже без коханого, Петра, не мислить подружнього щастя. Відсутні в дівчини й такі риси, як корисливість, неправдивість, зрадливість. Наталка Полтавка — справжній ідеал дівчини-українки, так майстерно зображений І. Котляревським.
Петро, коханий Наталки
Петро зображений у творі як сирота-бурлака, у нього «ні кола, ні двора», отже, ніякого багатства й статків. Тому й доводиться йому постійно мандрувати. У пошуках роботи Петро був «і у моря, був і на Дону, заходив і в Харків…».
Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері.
Петро кохає Наталку«більше всього на світі», «більше як самого себе». Благородство душі цього парубка безкінечне, і врешті навіть Наталчина мати розуміє, що кращого чоловіка для дочки не варто й бажати.
Горпина – мати Наталки
Досить складним є образ матері Наталки — Горпини. З одного боку, мати дуже любить свою дочку, піклується про її благо, виховала її доброю, чесною й працьовитою. З другого боку, в намаганні домогтися для дочки щастя мати завдає їй болю, змушує піти на самопожертву.
Адже мати й дочка розуміють щастя по-різному. Для Наталки воно полягає в поєднанні з коханим чоловіком, подружньому щасті з Петром, у вірності своїй обіцянці вийти за нього. Але Горпина вважає, що щасливим може бути тільки матеріально забезпечене існування, тому й змушує дочку вийти то за дяка, то за підканцеляриста, а врешті за возного. Однак наприкінці твору мати переконується, що дочка буде щасливою тільки з благородним і любим дочці Петром.
Возний Тетерваковський
Крім позитивних образів, у п’єсі є й сатиричні, кумедні, які представляють ворожий селянам табір визискувачів. Возний Тетерваковський, наприклад, виступає збірним сатиричним образом судових чиновників, і хоч у п’єсі він показаний не на службі, а в особистому житті, як залицяльник і наречений, усе одно в розмовах і поводженні він виявляє себе як здирник і хабарник.
Спочатку цей комічний чоловік, наслідуючи старовинні романси, співає, що він полюбив дівчину, як «жадний вовк младую ягницю», як «з медом мак». І в таких піснях він показує себе як людина недолуга, скупа на почуття. Крім того, рівень освіти в нього не досить високий, і він намагається виглядати розумнішим, вживаючи в мовленні різні довгі й перекручені слова:
«Могу лі — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вечноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для души моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своєй волі — розпоряджатись?»
Складається враження, що він ставиться до свого кохання й до дівчини, ніби до судової справи, яку так за звичаєм і розв’язує.
Возний — тип хабарника, який потерпає через те, що з кожним роком все складніше стає «викачувати» із селян гроші. Усі його інтереси дрібні й низькі: судові справи, визискування, начальство, позови тощо. Микола дає йому таку влучну характеристику: «Хапун такий, що з рідного батька злупить».
Розмова возного з Петром про театр яскраво розкриває його невігластво, неосвіченість, яку він так старанно приховував.
Виборний Макогоненко
Подібним чином зображується й виборний Макогоненко:
«Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться. І уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже».
Він здатний плести інтриги, влаштовуючи сватання возного, але, з другого боку, жаліє матір Наталки, яка потерпає через бідність.
Таким чином, якщо ми маємо обирати героя за його позитивними якостями, душевною красою, то, звичайно, зупинимо свій вибір на Наталці.
Скорочений переказ твору «Наталка Полтавка»
І дія
З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…»
До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці:
«Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності».
Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Наталка співає йому пісню:
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.
Закінчивши співати, говорить:
«Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…»
Їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з’являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда».
Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві та судах. На це виборний із радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре, коли старшина… не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати…»
Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його «сердечному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє:
«Єжелі виіграеш — теє-то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє-то як його — нічого для тебе».
Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила: «Уже не що, другого любить…»
І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, від якого нема ніяких звісток.
«Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує».
Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють.
Свої слова возний підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»:
«Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»
В цей час Наталка у своїй хатині сидить з матір’ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам.
«Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати».
Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «…викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою».
Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмовила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів.
Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав».
Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за возного.
Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і добробуту матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського.
Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова:
«Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!»
Всі її думки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра:
«Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти».
II дія
Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички: «Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити».
У цей час з’являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і сім’ї.
Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду.
Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо.
Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут», — Микола іде до Терпилихи.
Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя.
У цей час підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері з’їжджаються пани дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру.
До їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність із історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак-стихотворец»: «Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту».
Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела й говорить, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного».
Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові.
Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з’явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім».
Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію».
Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері.
І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте».
І в тому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «…щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!»
Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий Петро! Серце моє против волі за нього вступається!»
А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші.
І тут обізвався возний, побачивши, що справа складається не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною».
І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії».
Терпилиха благословляє Наталку та Петра.
Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив».
Наталка співає:
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в’ються
І за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».
Чи є у вас якісь запитання? Можете сміливо ставити їх у коментарях під статтею.
На нашому сайті ви можете прочитати про інші твори з української літератури до ЗНО. Усі вони зібрані в одному місці зі списком творів до ЗНО:
Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО?Підписуйся на наш канал на Youtube! Там багатеЗНО цікавого :)
