Хочете якісно опрацювати твір з української літератури або відтворити в пам’яті і згадати вже прочитане? Нова стаття про твір Івана Багряного “Тигролови” уже чекає вашого прочитання! Дізнайтеся просто зараз про життєві випробування та пригоди Григорія Многогрішного.

Аналіз твору

Літературний рід:

епос

Жанр твору:

пригодницький роман

Зауважте!Пригодницький роман — це роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їх несподіваним поворотом, значною динамікою розгортання. Для нього характерні такі мотиви, як: утечі та переслідування, сміливі припущення та розгадування;  атмосфера таємничості й загадковості;  винятковість та непересічність особистості головного персонажа; чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних; романтичне кохання; щасливий фінал.

Тематика роману “Тигролови”:

вплив сталінського терору на долю окремої особистості та українського народу загалом; змалювання побуту і традицій українських переселенців Далекого Сходу; романтичне кохання Григорія Многогрішного й Наталки Сірківни.

Головна ідея:

утвердження перемоги добра над злом, свободи та гідності людини як найвищих цінностей, моральних чеснот як запоруки повноцінного життя. Автор переконує, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися Людиною.

Історія написання:

Роман ґрунтується на особистих враженнях автора. Іван Багряний, який зазнав переслідувань із боку радянської влади, перебував на Далекому Сході понад п’ять років: спочатку — як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин «БАМЛАГу» (табору Байкало-Амурської магістралі – залізниці, будованої силами ув’язнених). Митець об’їздив ці землі, займався мисливством у тайзі, отримав безліч вражень, які потребували творчого втілення.

Перебуваючи на окупованій німцями території, Іван Багряний подався на Західну Україну, щоб воювати в лавах Української Повстанської Армії. Налагоджуючи відповідні зв’язки, він восени 1943 року деякий час жив у курортному містечку Моршин (неподалік від Львова), де поправляв підірване в сталінських тюрмах здоров’я, лікувався від туберкульозу.

Одного разу Багряному повідомили, що його розшукують гестапівці, які почали справжнє полювання на активістів українського національного руху. Місцеві патріоти сховали його в конспіративній оунівській квартирі. Саме тут він усього за 14 днів написав роман, побудований на далекосхідних враженнях.

Твір І. Багряного вперше побачив світ у 1944 р., його було надруковано в часописі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Авторську назву («Тигролови») без дозволу автора змінив редактор журналу. Після війни, в 1947 р., роман вийшов окремою книгою.

Час дії роману:

30-ті роки XX cт.

Композиція:

Твір складається з двох частин, дванадцяти розділів, які поділяються на підрозділи. Кожен із розділів та підрозділів має свою назву.

Характеристика персонажів

Основні персонажі

• Григорій Многогрішний,
• родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, їхні діти Гриць та Наталка),
• майор НКВС Медвин.

Григорій Многогрішний

«Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор» (з телеграми про розшук Многогрішного).

У творі немає детальної характеристики зовнішності головного героя. Що ж до його характеру, то це надзвичайно вольова, рішуча, сильна та незламна особистість із величезною жагою до життя, до боротьби за свої ідеали. Ці його риси проявляються протягом усього твору: він не зламався на допитах у радянських катівнях, вистрибнув із потяга, хоча шанс вижити був один зі ста, витримав усі надзвичайні випробування в тайзі.

Кредо героя — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» Григорій здатний до дуже глибоких почуттів та переживань. Так, надзвичайно зворушливими постають його почуття до родини Сірків, яка його прихистила, ніжна любов до Наталки: він бореться зі своїм почуттям до дівчини, оскільки знає, що може занапастити її, бо є втікачем, якого будь-якої хвилини можуть спіймати.

Крім того, Григорій — справжній патріот України, готовий пожертвувати заради батьківщини власним життям. Григорій є правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного: у такий спосіб автор підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців (Дем’ян  Многогрішний — гетьман Лівобережної України (1668-1672), якого російська влада спочатку хотіла стратити, а потім заслала в Сибір).

Родина Сірків 

Родина українців, що переселилися на Далекий Схід. Вони пам’ятають історію свого роду, шанують Бога та українські народні традиції, дотримуються звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Загалом усі члени цієї родини є втіленням найкращих душевних рис: доброти, щирості, чуйності тощо.

Денис Сірко

«Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі».

«Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка».

Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, досить стриманий у почуттях. Він — люблячий та дбайливий батько, який робив усе, щоб зберегти добробут та щастя своєї сім’ї. Денис Сірко — мудра, шляхетна та чуйна людина, завжди готова прийти на допомогу, дати гарну пораду, він розуміє близьких людей із півслова.

Сірчиха

«…їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».

Це ідеалізований образ доброї, ніжної, турботливої матері-берегині. Її любов до дітей є надзвичайною. І до Григорія вона поставилася як до рідної дитини, турбувалася про нього та підтримувала в усьому.

Гриць

«Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик».

Молодий Сірко — вправний мисливець, дуже сміливий, рішучий і водночас спокійний та врівноважений. Він – гідний син своїх батьків, до яких ставився з великою повагою. Оскільки Сірки жили у відлюдному місці, Грицеві дуже бракувало спілкування. Тому він із величезним задоволенням ділився з Многогрішним усім, що знав про таємниці тайги, різні мисливські премудрості. Він став для тезки справжнім побратимом.

Наталка

«...хороша і бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця...»

«Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна...»

«Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».

Наталка Сірківна – красуня, яка зросла в умовах дикої природи, що наклало значний відбиток на її характер. Вона надзвичайно смілива, не боїться жодних труднощів, бере участь у полюванні на тигрів нарівні з чоловіками. Наталка дуже наполеглива, коли хоче чогось досягти: «Як що заволоділо її серцем, то вже край».

Вона видається гордою та неприступною, суворою та гонористою:

«Дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, … така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити»(Григорій про Наталку).

Проте за цією неприступністю ховається дуже тонка, палка душа, просто Наталка дуже стримана у вияві своїх почуттів. Вона закохалася в Григорія, проте дуже довгий час приховувала свої почуття до нього. Її кохання до хлопця виявилося настільки сильним, що вона наважилася покинути батьків та ризикнути власним життя заради коханого.

Медвин 

Майор НКВС, ворог Григорія Многогрішного.

«...Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя…  Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї пролетарської держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості… Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці».

Майор Медвин — жахливе породження радянської тоталітарної системи, яка створила не тюрми, а справжні катівні. Медвин постає як справжнє втілення всього злого та ницого в людині, це вкрай жорстока людина, справжній садист, що втішається, принижуючи інших. Але за вдаваною самовпевненістю Медвина ховаються моральна слабкість, боягузтво.

Думка, що Григорій — український націоналіст, якого він катував, — утік та перебуває на свободі, викликає в нього паніку; спогади про людей, яких він катував, отруюють його життя, позбавляють спокою:

«Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, — і маячіння… Він боявся, нарешті, сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома…».

Коли Григорій в кульмінаційній сцені роману знаходить свого ката, той утрачає обличчя:

«А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, — стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза».

У романі також діє ціла низка другорядних персонажів: Морози (родина, яка дружила з Сірками), тунгуз Пятро Дядоров, його дружина Фійона та багато інших.

Скорочений переказ

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1. Дракон

Транссибірською магістраллю летів дракон. Насправді то був спецешелон ОГПУ-НКВС, що віз арештантів, — «ешелон смерті». Потяг складався з шістдесяти коробок-вагонів — шістдесяти суглобів. Спереду вогненноока голова — це паротяг “Й. С.” (Йосип Сталін). Ззаду —  паротяг “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — «довгий вогненний хвіст». Час від часу чулися постріли вартових: може, так вони долали власний страх, або ж здавалося, ніби хтось насмілився тікати.

Під час кожної зупинки аргати (охоронці) біжать по дахах та, стукаючи палицями, перевіряють, чи ніхто не проламав верхівки вагонів. А начальник етапу біжить від “Й. С.” до середнього, тридцять другого вагону, щоб перевірити, чи не втік один із полонених. Начальник гукає: «Многогрішний!» та, почувши відповідь: «Я…», запитує ім’я. «Григорій»,— відповідає арештант, і начальник етапу спокійно та задоволено повертається до голови дракона.

Минуло 15 діб шаленого гону. Потяг дістався останньої станції. Після неї арештантів чекає подорож морем —

«ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі».

Подейкували, що пункт призначення — Магадан.

Каторжників вивели з поржавілих вагонів: їх було стільки, що ставало невтямки, як вони взагалі помістилися в потяг. Багатьом арештантам було років по 20-25, та виглядали вони, неначе старці. Вони були напівголі, брудні, виснажені, безправні, приречені. Начальник оглянув мучеників, голосно вигукнув: «Многогрішний!!!», проте ніхто не відгукнувся.

Згодом виявили сліди диверсії: чотири дощечки були перерізані ножем двічі. Напевно, Многогрішний почав цю кропітку роботу, що вимагала надлюдського терпіння, ще від Уралу, а тепер нарешті вистрибнув на ходу поїзда — стрибнув, як видавалося, «у певну смерть», але не здався (99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки).

«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!»

— лунали слова сміливця в головах арештантів. Ніхто не видав Григорія, хоча арештанти знали, як і де він стрибнув: арештантська дружба — священна.

Відпливали каторжники, прощаючись із землею. А за пароплавом потягнулася легенда про сміливця — правнука першого каторжанина Сибіру, гетьмана Дем’яна Многогрішного. Тим часом по всій магістралі та прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про розшук небезпечного державного злочинця – русявого двадцятип’ятирічного юнака, атлета та авіатора, засудженого на 25 років.

Розділ 2. Світ на колесах

Тим часом від Нєгорєлого до Владивостока рухався інший потяг — так званий “Тихоокеанський експрес нумер один”. Усе тут було зовсім іншим: усюди панувала розкіш, а пасажирами були інженери, партробітники, бюрократи, прокурори тощо — весь «цвіт робітничо-селянської імперії». Вони прямували до омріяного ельдорадо (казкового краю) на берегах Тихого океану. Арсеньєв — ось хто був промотором цього руху! Саме він відкрив ці непізнані землі, що манили до себе кожного пасажира експресу…

Одного дня пасажир експресу, професор історії, розповів легенду про перших каторжників Сибіру — протопопа Аввакума та малоросійського гетьмана Дем’яна Многогрішного. І ось, ніби ілюстрація до цієї історії, за вікном з’явилася нова картина: вздовж колії стояли каторжники (працівники БАМЛАГу – табору Байкало-Амурської магістралі). Із лопатами та тачками, по коліна у воді та болоті, ці мученики прокладали магістраль. Пасажири елітного потягу почали кидати каторжникам різні речі: пачки махорки, цигарки, плитки шоколаду, гроші. В’язні табору кинулися до подарунків, топчучи одне одного… Проте нові враження, нові краєвиди враз стерли з пам’яті цю сумну картину.

… У салон-вагоні лишилося мало люду: при вікні, біля столика, самотньо сидів майор (Медвин):

«…чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя…  Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї пролетарської держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості… Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці».

А в іншому кінці салон-вагона зібралася весела компанія — п’ятеро чоловіків, «прожигателів» життя та шукачів пригод.  Компанія пила, їла, гучно розмовляла та сміялась. Раптом до салон-вагона ввійшло двоє чоловіків у гумових плащах. Спершу вони сиділи, перемовлялися й переглядалися, а потім попросили одного з учасників компанії йти слідом за ними: «Ви заарештовані!». Як виявилося, розшукували Многогрішного. Майор владнав ситуацію, пояснив, що це — ніякий не Многогрішний: з ним він особисто мав справу!

Усі розійшлись, у салон-вагоні лишився лише майор. Він згадував епопею веденого ним слідства над отим бортмеханіком та авіаконструктором — «над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини» (Многогрішним). Він згадував, як жорстоко катував хлопця, вимагаючи зізнання, виламував ребра, вивертав суглоби, проте той мовчав презирливо.

Юнак обіцяв, що переслідуватиме майора протягом усього життя, як і всі, кого той замордував. Многогрішний не давав майору ні хвилини спокою, приходив і уві сні, і в мареннях, отруював будь-які радісні хвилини.  Медвин відчував, що поки Григорій житиме на світі, він не матиме спокою.  Він сподівався, що заслання на Далекий Схід у табір стане для хлопцем смертним вироком. Проте Многогрішний утік…

Розділ 3. Навзаводи зі смертю

Тайга була оповита тишею. Лісний мешканець, бурундучок, відчув чиюсь присутність поблизу. То був Григорій. Ішов п’ятий день його блукання в тайзі. Многогрішний планував чкурнути «геть за межі цієї “батьківщини”, геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, в Китай». Утома виснажувала Григорія, а далі прийшов голод. Здавалося, тайга — скарбниця поживи, та не знайшов тут Григорій жодної ягоди, жодної тварини. Проте він не впадав у відчай.

Аж раптом напроти нього з’явився бурундучок, що ласував горішком. Григорій кинувся за тваринкою, довго гнався за нею, аж поки бурундук не сховався в дуплі. Чоловік гупав палицею — жодного результату. Тоді він вирішив понишпорити в дуплі руками — знайшов цілу купу горішків. Напхав ними повні кишені, напхав за пазуху, а тоді ласував ними, знайшовши ще й декілька часничин у землі. Голод ущух, сили потроху почали повертатися.

Григорій продовжив свій шлях: спустився в падь, де був підземний струмочок. Він напився вдосталь, а потім пішов стежкою вгору. Стежка вивела його до річки. Стомлений мандрівник занурився у воду. Раптом у воді щось виблиснуло.  То був мисливський ніж — справжня зброя! Григорій добряче його відчистив, нагострив, прикріпив до пояса. Довго ще йшов тайгою. Прямуючи далі, він раптом почув постріл і чийсь крик — «жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий».  Григорій негайно побіг у той бік.

Величезний чорний ведмідь накинувся на людину, що сховалась у щілині між каменями. Піддавшись інстинкту, парубок швидко кинувся на допомогу. Він устромив у горлянку ведмедя щойно знайдений ніж, побачив, як якась струнка й простоволоса людина в одягу звіролова кинулася до нього, і одразу ж знепритомнів.

Розділ 4. Родина тигроловів

Крізь сон пробивалася пісня. Григорій подумав, що то, напевно, співає Наталка — його сестра, а він лежить поранений удома. Проте, розплющивши очі, Григорій побачив зовсім незнайому йому місцину. Перед ним сиділа не сестра, а якась чужа дівчина —

«… хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця»

Дівчину також звали Наталкою.

Роззирнувся — у хаті багато образів, та й чимось нагадує вона українське житло. А почувши про те, що батько Наталки (Денис Сірко) разом зі своїм сином Грицем планують їхати до Києва, Григорій не знав, що й думати: пригадав Лук’янівську в’язницю, як він тікав із неї. Тікав, тікав, та і знову повернувся на Україну?! Як же воно так? Проте матір Наталки заспокоїла хлопця: виявилося, що в тайзі багато переселенців з України, саме вони створили тут свою власну Україну, «і Київ ще тут є десь один».

Випили по чарці (Григорію дали чарку не лише з горілкою, а й з цілющими травами), а потім Гриць і старий Сірко рушили до Києва.

Зі слів Наталки Григорій дізнався про те, що він марив п’ять днів, ледь не помер, проте Сірки, що знали різні ліки, змогли виходити його. У гарячці він вигукував різні страшні речі, згадував карцери, в’язниці, розстріли… Многогрішний відмахувався від питань дівчини про ці речі: мовляв, читав багато страшних книг. Наталка розповіла Григорієві і про те, як він опинився в родині Сірків. Дівчина пішла на полювання на птахів, зустріла ведмежа, не подумавши, схопила його, аж раптом прийшла матір ведмежати й кинулася, оскаженіла, на дівчину. Григорій убив ведмедицю, рятуючи Наталчине життя. Сірки забрали його, напівмертвого, до себе та врятували.

Григорій розглядав світлини в хаті Сірків. Одна з них дуже його зацікавила: у дерев’яній клітці був тигр, а коло неї стояли четверо мисливців: один старий і троє молодих. Серед них була й Наталка! Вона розповіла, що родина її, рід Сірків, —  мисливці, що полюють на тигрів, при цьому не вбивають їх, а ловлять руками: за вбитого тигра дають лише тисячу, а от за живого й неушкодженого — 12-15 тисяч карбованців. Тигрів вони ловили вчотирьох: Наталка з батьком та братами Грицьком та Миколою. Микола загинув минулого року на полюванні. Григорій був уражений сміливістю Наталки та її вродою.

… Стара Сірчиха розповіла Григорію, що тут він у повній безпеці: до найближчого селища (Копитонівки) більше, ніж 50 км. Вона ставилася до парубка, як до рідного сина. Жінці

«...понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».

«У сміливих щастя завжди є!»

— любила примовляти Сірчиха. Вона почала розповідати про те, як Сірки переїхали в тайгу з України, ще в далекому 1887 році. Спершу важко було освоїтися, звикнути, та згодом почали господарювати: тайга — величезний простір з надзвичайними можливостями та ресурсами для господарювання.

Розповіла, що в Сірків родина була велика — близько 50 чоловік (сини та дочки, невістки, діти, онуки)! Переселенцям жилося добре, проте вони тужили за Україною:

«Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо».

Після приходу радянської влади Денис Сірко з дружиною від’їхали від родичів та перебралися в інше місце, де людей мало і «власть не так чіпляється», побудували хатину. На новому місці вони жили вже років із десять.

Нарешті повернулися й чоловіки: Денис Сірко («вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи») та Гриць, Наталчин брат, схожий на Дениса («..високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться…»). 

Старий Сірко привіз подарунок Григорієві — нову гвинтівку. І коня йому подарував. А потім уся родина пішла обідати.

Розділ 5. П’ятнування

Наступного дня Сірки та Григорій тренувалися стріляти. Гриць намалював крейдою на високих кедрах голови оленів, і стали п’ятнувати, тобто влучати по п’ятнах (плямах). На жаль, Григорій жодною кулею не влучив у ціль, хоч і не був новачком у стрілецькій справі: усі кулі потрапили трохи вище. Старий Сірко все одно похвалив Григорія, пояснивши невдачу тим, що рушниця забирала трішки вгору й до неї треба було приноровитися.

Розділ 6. В пралісах Сіхоте-Аліню

Сірки з Григорієм відправилися на пантування. Ізюбри (рудувато-сірі олені) дорогі своїми пантами — молодими рогами (ізюбр-самець щороку змінює роги), тому на них і ведуть полювання. При цьому треба бути обачними: панти, проткнуті кулею, не цінуються.

Дорогою Сірки зустріли родину Морозів: старого Мороза, його двох дочок — Ганну та Марійку — та зятя Мороза, чоловіка Ганни. Морози були давніми друзями Сірків, раніше вони мешкали в одному селі. Дві родини вирішили заночувати разом на місці зустрічі, а рано вранці розпрощалися.

Сірки нарешті дійшли до Голубої Паді, де стояла мисливська хатина. Полювання тривало кілька ночей і було вдалим. Одного з ізюбрів підстрелив Григорій. Григорій дедалі більше милувався Наталкою, закохувався в неї.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 7. Memento mori

Наталка і Гриць дуже прагнули вполювати тайменя, який жив між кам’яними брилами у водяній прірві й лише іноді показувався на чистих мілинах…

Раптом  скажено загриміло: заклекотали вісім літаків. Вони летіли низько над паддю. Григорій був приголомшений, у нього з’явилося передчуття чогось страшного…

… До табору мисливців завітав несподіваний гість – тунгуз Пятро Дядоров. Він розповів, що нещодавно в тайзі впав літак, тепер начальник наказав усім шукати його, через це тунгуз був вимушений припинити пантування. Сірко розповів Григорію про нещасливу долю тунгуза: він мав жінку на ім’я Фійона – московку, «мальовану кралю», що весь час «крутила» з парубками, а після того, яка вийшла заміж, зраджувала чоловіка.

… Григорій намагався боротися зі своїм коханням до Наталки, проте в нього нічого не виходило. Він розумів, що він – ніхто, утікач «без права на життя» і якби дівчина відповіла на його почуття, це було б великим нещастям для обох. Проте Григорій уже не міг покинути Сірків.

Коли місяць пантування завершився, Сірки стали збиратися назад. Наталка з батьком одразу поїхали додому, а юнаки змайстрували пліт та попливли річкою Мухень, щоб доставити м’ясо на заготівельний пункт. Віддавши м’ясо, хлопці вирушили додому.

Розділ 8. Осінь у тайзі

До тайги прийшла осінь. Наталка стала поводитися якось дивно: уникала Григорія, її мати помітила, що з нею щось негаразд…

Розділ 9. Зима

Сірки полювали на білок, вивірку та інших дрібних звірят…

Одного дня Григорій вирішив піти полювати на білок, проте зайшов занадто далеко — без сірників, без гвинтівки — лише з дробовиком. Хотів піти додому, проте не знав,  у який бік іти. Сипав сильний сніг, нічого не було видно. Врешті юнакові довелося сісти під кедрами й чекати ранку. Він не витримав і задрімав. Його розбудило те, що хтось лизькав його в ніс. То був Заливай – пес Наталки. А за ним з’явилася й сама Наталка. Вона допомагала Григорію шукати шлях додому, та вони заблукали й тому вирішили спершу переночувати. Наталка знайшла скелю, де було сухо, й вони зупинилися там.

Наталка заснула першою, уві сні ненароком обперлася на груди Григорієві. Той не зміг стриматися й один раз поцілував її. Від цього Наталка прокинулася й спалахнула. Вона схопилася, швидко повернулася й пішла. Навіть свій вінчестер забула. Григорій кляв себе, називав злодієм.  Парубок йшов до табору засмучений і збентежений. Лише коли почув веселий Наталчин сміх, Григорій повернувся до табору…

… Сірки святкували Різдво згідно з народними звичаями,

«…як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками».

Розділ 10. Рейд на Хабаровськ

Гриць та Григорій вирушили до Хабаровська, щоб здати хутро, оформити дозвіл на зброю та поновити контракти. Вони поїхали експресом, що їхав від Владивостока до Москви та навпаки. То був дивний потяг: їздив, коли хотів, зупинявся, коли хотів, і  квитків ніхто не мав. На одній зі станцій до вагону зайшли двоє офіцерів НКВС з ліхтариками, світили в обличчя чоловіків. Побачивши дивне, екзотичне вбрання Григорія та Гриця («розцяцьковані унти і дохи»), вони пройшли далі, прийнявши їх за екзотично вбраних представників місцевої, а то й центральної влади.

У Хабаровську, столиці Далекосхідного краю, у «Дальзаготхутрі» хлопці здали свою хутрину, поновили контракти, дістали купу грошей. Зайшовши в Державну інспекцію в справах мисливства, вони зустрілися зі старшим інспектором Васею Потаюком, який був добрим приятелем Сірків.  Він із сумом сказав, що за новими порядками за дозволом на зброю доведеться звертатися до НКВС.  Григорій залишився чекати надворі біля відділення, він відчував подих небезпеки.

Гриця дуже довго розпитували, чи не бачив він у тайзі нікого підозрілого, а дозволу на зброю так і не дали.  Хлопці накупили в гастрономі багато різних продуктів, пішли до ресторану, вийшли звідти лише опівночі. Дорогою до станції на хлопців напав якийсь чоловік, вигукнув «Руки вгору!» та наставив пістолет, проте вони майстерно впоралися з нападником, вибивши з рук пістолета та вдаривши так, що той аж повалився в сніг. Гриць припустив, що то був грабіжник, який побачив, що в них багато грошей, проте Григорія мучили підозри, що за цим нападом криється величезна загроза.

Розділ 11. На кішку

Родина тигроловів разом із Григорієм наважилися вирушити на полювання на тигра. Старий Сірко вагався, адже вже не було в живих Миколи, а для Григорія це було перше в житті полювання. Григорій мужньо погодився замінити Миколу.

Дорогою Сірки та Григорій помітили написи на снігу:

«ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА»

Страшні здогадки охопили Григорія: Фійона – то московка, дружина тунгуза  Дядорова, а до чого тут Медвин? Це ж прізвище його ката. Не вірилося, що Медвин тут, проте Многогрішний згадав, що десь поруч у тайзі будують якісь військові споруди…

Тигролови помітили сліди двох тигрів — дорослої кішки та її дитини. Поділили між собою собак, пішли за слідами, дійшли до річки Даубіхе. Надворі вже сутеніло. Проти ночі на тигрів не полюють, отож біля річки поставили намет, переночували там, а зранку продовжили йти. З-за дерев раптом показався смугастий звір — Сірки та Григорій підстрелили його. То була доросла кішка.

Погналися за її дитинчам дуже швидко. І все сталося за декілька секунд: старий Сірко встромив у пащу коляку, Григорій миттю накинув петлю, затягнув. Все, зроблено! Гриць і Григорій пішли забирати стару кішку. Вона померла (смертельно поранив її перший же постріл у груди). А для молодого тигра, якого вдалося взяти живим,  старий Сірко змайстрував клітку, усі разом туди його помістили.

Уранці мисливці вирушили до намету. Коли підійшли — побачили, що в наметі ночував хтось чужий: коло намету були чиїсь сліди, було випито весь спирт із бляшанки, забрали соболя й одну сокиру. Григорій побачив на снігу недопалок від дорогої цигарки «Золота марка». Такі цигарки завжди курила одна людина — Медвин. Григорій, нікому нічого не сказавши, зарядивши гвинтівку, кинувся навздогін. Біг довго, але досягнув мети. Назустріч Многогрішному їхали коні із саньми, а в санях — двоє чоловіків. Коні відчули запах тигрів, брикалися так, що аж сани перевернулися. Обидва чоловіки випали в сніг.

Григорій скомандував чоловікам кинути зброю та підняти руки вгору. Один із чоловіків був у кашкеті. Григорій упізнав у ньому Медвина. Той тіпався, як боягуз. Григорій підкинув гвинтівку й застрелив Медвина. Другий чоловік кинувся навтьоки. Утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Григорій сказав: «Хіба так стріляють?», а потім підстрелив і супутника Медвина. Біля тіла вбитого майора він написав на снігу пальцем:

«Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

Раптом до хлопця підійшла Наталка, спитала, що він зробив. У її тоні Григорій відчув те, що вона приховувала місяцями, — любов до нього. Вона благала його залишитися в Сірків. Григорій пояснив дівчині, що вбив ката, який мучив його за те, що він любив батьківщину, і тепер через убивство майора його шукатимуть так, що «всі нетрі поставлять догори ногами». Він розказав, що його присудили до двадцяти п’яти років каторги —

«І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…», розповів і про те, як утік із ешелону.

Наталка зрозуміла, що їм доведеться навіки попрощатися. Вона поцілувала Григорія, вклавши в цей поцілунок усю душу. Дівчина порадила Григорієві зайти до заїмки, взяти коня, харчі, сірники, а потім йти на Маньчжурію — і  зі слізьми подалася до табору.

Розділ 12. Навзаводи зі щастям

Григорій знав, що мусив тікати, проте йому дуже хотілося востаннє побачити Сірків, які замінили йому батьків. Він дійшов до Сіркової пасіки, зупинився там у будиночку та все одно продовжував вагатися, чи зайти до рідної хати. Григорій все ж таки не зміг стриматися та зайшов до Сірків. Його зустріли, як рідну дитину. Григорій сказав, що прощається з ними навіки. Сірки допомагали хлопцеві збиратися й плакали. Аж раптом вийшла Наталка, виряджена, як на полювання. Вона опустилася навколішки перед враженими батьками й зізналася, що вирішила піти з Григорієм, благала благословити їх.

Сірки зрозуміли, що вибору не мають, бо тільки з Григорієм їхня дочка буде щасливою, тому наважилися відпустити дочку й благословили її. Наталка шалено обіймала батька й матір та втішала їх: у Маньчжурії живе тітка й інші родичі, вони допоможуть їй та Григорію. А також сказала, що вони візьмуть з собою пса Заливая, і він принесе Сіркам звістку, коли закохані будуть у безпеці.

… Однієї ночі на Маньчжурському кордоні, біля станиці Пашкове, почалася стрілянина, пролунало кілька вибухів.

Здавалося, ніби тривав бій між Японією та СРСР, а насправді просто ловили порушників, що з боєм переходили кордон (то були Григорій і Наталка). Вони за допомогою набоїв та пачок пороху влаштували підпал поблизу Пашкова. А поки вирувала пожежа, лунали вибухи, сміливці прорвалися через самісіньку будівлю прикордонного пункту. Після прориву через кордон Наталка плакала від щастя, цілувала Григорія, а він відповідав їй із не меншою пристрастю. Наталка дістала приготовану заздалегідь записку, прикріпила до Заливаєвого нашийника та скомандувала псу бігти додому.

… На перших сторінках газет розповідалося про велику озброєну банду, очолювану страшним державним злочинцем Григорієм Многогрішним, яка замордувала відважного та доблесного майора Медвина. Внизу великими літерами було оголошено про велику премію для того, хто спіймає «отамана банди». Ще нижче було сказано, що та банда пішла на схід, намагаючись прорватися до Японії, і що її бачили вже на Охотському узбережжі. Інша ж історія була про диверсію на Маньчжурському кордоні. Розповідалося про кількагодинний бій та відбиття «великої диверсійної групи ворога, що хотіла проламати границю на замку».

Сірко поїхав із Грицем здавати тигра до Хабаровська, де і прочитав усе те. Він одразу ж зрозумів, що то за велика банда! Поскупляв усі газети, щоб удома перечитати, чи не написано ніде про подальшу долю втікачів.

… Наступного дня прибіг змучений Заливай. Гриць обшукав його — знайшов записку. Сірко прочитав уголос:

«ЖИВІ. ЗДОРОВІ. ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО. ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!».

Знову і знову перечитував він. А мати сховала записку, молилася Божій Матері про зустріч із дітьми бодай наостанку літ.

… Гриць прив’язав Заливая, аби той не втік. Проте на п’ятий день вірний пес утік

«Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя».

Сподіваємося, стаття була для вас корисною та пізнавальною. Заохочуємо прочитати твір у повному варіанті, щоби поглибити свої знання про радянську добу, сталінські репресії та їх вплив на долі людей. Пишіть коментар внизу, якщо сподобалася стаття!

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО?Підписуйся на наш канал на Youtube! Там багатеЗНО цікавого :)