Василь Стефаник «Камінний хрест»: скорочений текст, аналіз, цитатна характеристика

Стислий виклад змісту новели

Василь Стефаник

1. Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою (господарем), відтоді він мав лише одного коня й малий візок. Він упрягався разом із конем і виконував усяку польову роботу нарівні з ним. Іван ніколи не жалів себе, був надзвичайно працьовитим. Десять років чоловік відслужив в австрійській армії, а коли повернувся, то вже не застав батьків живими.

У спадок від батька йому дістався шматок найгіршої в селі землі — на горбі, де жінки копали пісок, і «зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень». Там ніхто не орав і не сіяв, але Іван взявся те робити. Конем підвозив гній до горба, а далі сам його носив у мішку нагору.

Працював так тяжко, що перегнувся в поясі й відтоді весь час ходив схилений, тож на селі його стали кликати Іваном Переломаним. Хоч горб і «переламав» селянина, але кинути його було шкода. Господар обгороджував свою ділянку, обгортав її грудками трави, щоб дощ не змивав гній. Так і провів усе життя на тому горбі (на інших нивах, куплених за гроші, що Іван заробив під час служби у війську, працювали його сини та дружина).

Були в Івана певні дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував (дресирував). То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це тим, що так він звик, коли був наймитом, а потім служив в армії. «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».

2.
Гостей у Івана повна хата. Піддавшись на умовляння синів та дружини, продав усе майно й зібрався емігрувати разом із родиною до Канади. Зібрав Іван ціле село, прощався, вдивлявся в знайомі й рідні обличчя, зичив здоров'я, для кожного в нього знайшлося тепле слово. Сердився лише на дружину за те, що плакала, адже то не він її на старість гнав із хати в далекі краї, а страшні злидні. Сам не приховував журби: "Люди, такий туск (сум), такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!"

3. Пригощаючи гостей, Іван пояснив, як з’явилося рішення емігрувати: сини його письменні, вони дістали якогось листа й карту, та й заговорили про Канаду з матір’ю, «та й пилили, пилили, аж перерубали». Два роки в хаті тільки й мови було, що про Канаду. Адже землі було вкрай мало, ділити нічого, тож синам доведеться йти в наймити, а вони не хотіли. Батько розумів синів, але ж так шкода було своєї землі, обробленої, щедро политої потом! Селяни розраджували його, говорили, що за такою бідною на врожай землею горювати нічого.

Івана тривожило ще й те, що молодь відвертається від землі, не хоче на ній працювати. Підійшла старенька дружина Івана, Катерина. Чоловік звернувся до неї зі зворушливими словами: попросив пробачення за всі можливі кривди в житті й сказав, що серцем відчуває, що він її «в далеку могилу везе» (тобто аж ніяк не сподівається на добре життя в Канаді).

4. Іван звернувся до людей з двома проханнями. По-перше, він залишив гроші молодому й поважному чоловіку Якову, щоб односельці найняли за Івана та Катерину службу в церкві, коли в селі отримають звістку, що вони вже померли. По-друге, він дуже хотів, аби люди, йдучи «на світу неділю поле світити», ніколи не минали горба, де все життя працював Іван, і звертали увагу на кам'яний хрест, який він поставив на пам'ять про себе. За всіх відповів кум Івана Михайло: вони, звичайно, пошанують хрест й будуть згадувати Івана, адже він — порядний чоловік, який ні з ким не сварився й ніколи чужого не займав.

5. У хаті Івана почалася пиятика, чоловіки випили чимало горілки, усі багато говорили, згадували старі часи. Уже п’яний Іван сказав покликати музику, аби грав для молоді. Іван та Михайло заспівали «заржавілим голосом» про молоді літа, які вже не повернуться.

Українська еміграція

6. Син нагадав батькові, що вже пора вирушати в дорогу, щоб устигнути на потяг. Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад.

Дуже сильно сумував Іван, прощаючись із рідним селом. Коли він із дружиною востаннє зайшов до хати, то «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би гope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Іван, ухопивши дружину, пустився з нею в танок (від надміру переживань, від розпачу). Вбігли сини й силоміць винесли батьків із хати. На подвір’ї Іван і далі танцював якоїсь польки, а Катерина вчепилася за рідний поріг й не хотіла відпускати.

7. Івана проводжали всім селом. Він ішов зі старенькою дружиною, згорблений, і щохвилини танцював. Лише коли всі зупинилися перед хрестом, який поставив Іван, він трохи прийшов до тями й сказав Катерині:

Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено (ім’я). Не біси, є і моє і твоє... (на хресті Дідух вибив не лише своє ім’я, а й ім’я дружини).

Канада

Короткий аналіз твору

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. За жанровими ознаками «Камінний хрест» – оповідання, але за аналогією до багатьох інших творів письменника його вважають новелою. Сам автор назвав свій твір «студією» (художнім дослідженням внутрішнього світу селянина).

Тема: масова еміграція галицького селянства в Америку наприкінці XIX – на початку XX століття.

Цю тему розкрито на прикладі долі Івана Дідуха, який прощається з односельцями перед тим, як емігрувати з родиною до Канади.

Основні ідеї: нерозривна єдність селянина з рідною землею; розкриття основних причин, що змушували селян Галичини емігрувати. До них можна віднести кричущу соціальну несправедливість, злиденність і безправ’я селян, надмірні податки й відсутність можливостей заробітку.

Історія написання: Новелу «Камінний хрест» було написано на початку 1899 р. і надруковано в червні того ж року в «Літературно-науковому віснику».

Твір написано на основі вражень письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Стефаник, навчаючись на медичному факультеті Краківського університету, був свідком поневірянь земляків при пересадках з одного поїзда на інший. Долею емігрантів митець турбувався впродовж трьох років (1896-1899).

Не раз проводжаючи їх на Краківському вокзалі в далеку Америку, Стефаник постійно бачив опухлі від плачу очі, чув захриплі від стогону голоси. Протягом 1890–1910 років із Галичини виїхало понад 300 тисяч українців, лише з рідного письменникові Русова на чужину подалося до 500 душ.

Прототипом головного героя твору був односелець письменника Стефан Дідух (у творі — Іван), який емігрував із родиною до Канади. Перед виїздом він поставив на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть на найвищому горбі в Русові). У листі до онука Стефана Дідуха М. Гавінчука від 11 лютого 1935 р. В. Стефаник так згадував його діда, що був близьким товаришем батька письменника, Семена Стефаника:

«Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадськими справами, та перший заклав читальню в Русові… Зі своїми дітьми і внуками він і багато інших покинули рідну землю… Зараз по їх від’їзді я написав оповідання «Камінний хрест», де є дослівні думки Вашого небіжчика діда в майже дослівнім наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений вашому дідові в українській літературі, він же, ваш дідусь, мав у моїй молодості великий вплив».

Після виїзду до Канади Стефан Дідух листувався зі Стефаником. Наприкінці життя письменник пригадував: «Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться».

Композиція: твір складається з семи розділів.

Перший розділ є експозицією, що знайомить читача з характером і долею Івана Дідуха. Решта розділів являють собою розповідь про прощання героя з односельцями, у них детально розкрито його переживання.

Літературний напрям — експресіонізм.

З ім’ям В. Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками художніх засобів для передачі найтонших, найскладніших почуттів і переживань людини. Вона властива творчості експресіоністів.

Експресіонізм – від латинського expressio («вираження»); напрям у літературі та мистецтві, що активно розвивався в 1910-1920-х рр., передусім у Німеччині та Австрії. Основну увагу письменники-експресіоністи приділяють відтворенню не дійсності, а емоцій людини, яка страждає від абсурдності, бездушності сучасного світу. Їх цікавить внутрішній світ людини в моменти глибокого душевного потрясіння. У їхніх творах часто трапляються мотиви щоденного болю, страху за майбутнє людства, загрози загибелі.

Стильові особливості твору

Автор уникає пейзажів та описів інтер’єру, а натомість акцентує увагу на внутрішньому світі героїв, передусім Івана Дідуха, їхніх переживаннях. Їх передано переважно через мовлення персонажів — уривчасте, динамічне, експресивне.

У творі дуже багато промовистих деталей, образів-символів, як-от горб, моторошний танець Івана та Катерини, камінний хрест. Усі монологи Івана обертаються навколо образу горба, на якому він установив на пам’ять землякам камінний хрест із вибитими іменами. Горб є символом виснажливої праці, тяжкої долі селянина.

Образ камінного хреста — центральний у творі — видається досить багатозначним. Це і символ страдницької долі селянина, його терпіння й титанічної праці (Іван Дідух є прикладом людини, яка гідно несе свій хрест, хай яким тяжким він видається, виконує свій моральний обов’язок), і символ могили для людини, для якої прощання з рідним краєм не краще за смерть, і пам’ятник родині Дідуха та всім емігрантам.

Персонажі: Іван Дідух (на прізвисько Переломаний); його дружина Катерина, їхні сини, односельці, кум Михайло, Яків.

Цитатні характеристики персонажів

Центральне місце займає образ Івана Дідуха. Детального опису його зовнішності у творі немає. Іван був скалічений тяжкою працею: «Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг». Тому його в селі прозвали Переломаним.

Іван — надзвичайно працьовита людина, дуже порядна, хоч і дещо дивакувата («Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою»). Іван ціле життя тяжко працював, працю він сприймав як своє життєве покликання та обов’язок: «Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком (шматком) хліба, а я буду все працювати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...».

Він — справжній патріот рідної землі, свого села. Тому для нього вимушене прощання зі своєю землею — найбільша в житті трагедія. Іван розривається між любов’ю до землі, якій віддав стільки сил, і любов’ю до дітей, турботою про їхню долю: він усвідомлює, що в рідному селі їх чекає лише перспектива стати наймитами. Чоловік робить вибір на користь майбутнього дітей, хоча знає, що сам ніколи не буде щасливим за океаном.

Катерина – дружина Івана. Її образ змальовано побіжно. Сказано зокрема, що вона була «старенька й сухонька». Вона, так само як і її чоловік, працьовита та порядна. «Була-с порєдна газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с», — таку характеристику Катерині дає сам Іван. Розлука з рідним селом дуже гнітила Катерину: вона сумувала й багато плакала.


Автор допису: Вероніка Генкул

Листопад, 5, 2019


    Коментарів опубліковано: 0